Розділ сороковий
Фанні мала слушність, сподіваючись, що тепер міс Кроуфорд писатиме до неї не так часто, як на початку їхнього листування. Наступний лист Мері надійшов значно пізніше від попереднього; та Фанні помилялася, гадаючи, що така перерва в листуванні дасть їй полегшення. Іще одна дивна зміна в її душі! Отримавши листа, Фанні відчула справжню радість. У її теперішньому становищі, в розлуці з гарним товариством, на віддалі від усього, що було їй цікаве, лист бодай від когось із любого її серцю кола людей, написаний сердечно та у вишуканому стилі, був дуже приємним. Як то ведеться зазвичай, міс Кроуфорд виправдовувала своє довге мовчання дедалі більшими клопотами. Вона писала:
«…Окрім цих слів, якими я почала, мій лист не заслуговує на те, щоб бути Вами прочитаним, оскільки в кінці його не буде маленького любовного зізнання, трьох-чотирьох ніжних рядків від Вашого найвірнішого у світі Г.К., бо Генрі у Норфолку; вже десять днів, як справи покликали його до Еврінгему, а може, це вигадана причина, щоб подорожувати водночас із Вами. Так чи інакше, він поїхав, і ця обставина певною мірою виправдовує забудькуватість його сестри, — адже в неї більш ніхто не стояв над душею з вічним „Ну, Мері, коли ж ти напишеш Фанні? Хіба не пора тобі написати Фанні?“ Нарешті, після численних спроб зустрітися, я побачила Ваших кузин, „любу Джулію і любоньку місіс Рашворт“; вчора вони застали мене вдома, і ми всі були раді побачитися знову. Тобто здавалося, що ми надзвичайно раді, але гадаю, що ми й справді трохи зраділи. Нам було про що розповісти одна одній. Сказати Вам, яке було обличчя в місіс Рашворт, коли я згадала Ваше ім'я? Досі я знала, що їй бракує витримки, але вчора в цьому ще раз переконалася. Взагалі з цих двох Джулія виглядала краще, принаймні коли йшлося про Вас. Марія ж не могла оговтатися до кінця бесіди — від тієї самої миті, як я заговорила про „Фанні“ і говорила про неї, як личить сестрі. Але й для місіс Рашворт настане день, коли їй знов поліпшає; ми отримали від неї запрошення на перший прийом, це буде двадцять восьмого. Тоді вона знову засяє красою, відкривши двері найпрекраснішого будинку на Уїмпол-стрит. Я там була два роки тому, коли цей дім належав леді Лессельс, іншого такого будинку в Лондоні годі й шукати. Звичайно, тоді вона відчує, що — грубо кажучи — заплатила за таку втіху не надто дорого. Генрі не міг би дати їй такого будинку. Сподіваюся, вона про це пам'ятатиме і з усім можливим задоволенням гратиме свою роль королеви в палаці, хоча королю краще сидіти тихо; і оскільки я не маю жодного бажання її дражнити, я більше не стану мучити її згадкою про Вас. Вона повинна помалу протверезіти. З усього, що я чула і про що здогадуюся, ясно, що барон Уїлденхейм так само упадає за Джулією, але не знаю, чи є в нього підстави сподіватися на щось серйозне. Їй слід було б зробити кращий вибір. Шляхетний злидар — то невелике цабе, і я не уявляю, чим він може їй сподобатись; адже заберіть у нього все його пишномовство — і від бідолашного барона залишиться порожнє місце. Якби він був такий багатий на гроші, як на слова! Ваш кузен Едмунд щось не квапиться сюди; певно, його затримали пастирські обов'язки. Може, у Торнтон-Лейсі знадобилося наставити на праведний шлях якусь стару гріховодницю. Мені не хотілося б думати, що він може знехтувати мною заради якоїсь молодої відьмочки. Adieu, моя люба крихітко Фанні, для Лондона це був довгий лист; напишіть мені у відповідь щось приємне, щоб порадувати Генрі, коли він повернеться, і надішліть мені список усіх хвацьких капітанів, яким Ви дали відкоша заради нього».
Цей лист був щедрою поживою для роздумів — і в цілому неприємних; однак при всьому своєму невдоволенні Фанні відчувала, що цей лист хоч якось пов'язує її з тими, хто був далеко, з людьми та обставинами, які ніколи ще не були їй такі цікаві, як зараз, і вона рада була б мати певність, що одержуватиме такі листи щотижня. Більший інтерес у неї викликали хіба що листи леді Бертрам.
Що ж до портсмутського товариства, яке могло б виправдати недоліки її нинішньої оселі, серед знайомих батька й матері не знайшлося нікого, хто б міг їй хоч трохи сподобатися; ніхто з цих людей не привабив її настільки, щоб заради нього вона могла подолати свою звичайну сором'язливість і стриманість. Чоловіки здавалися їй грубими, жінки — розбещеними, і ті й ті були погано виховані; і це спілкування давало їй так само мало втіхи, як і її старим та новим знайомим. Молоді леді, що спершу зустріли її шанобливо, оскільки вона прибула з сім'ї баронета, скоро винагородили її прізвиськом «задавака»; вона не грала на фортепіано, не носила дорогого хутра, отже, як вони чимдалі більше переконувалися, її не було за що поважати.