Головні члени сьогоднішнього товариства з'юрмилися біля каміна, настав час прощатись. Фанні та Уїльям опинилися неподалік від них. Вони лишалися удвох за картярським столом і любенько гомоніли, не думаючи про інших, поки хтось інший не подумав про них. Генрі Кроуфорд першим посунув до них свого стільця і кілька хвилин сидів мовчки, спостерігаючи за ними; а тим часом за ним спостерігав сер Томас, що стоячи розмовляв з доктором Грантом.
— Сьогодні у нас бальний вечір, — мовив Уїльям. — Якби я був у Портсмуті, то, певно, пішов би на бал.
— Але ж ти не хотів би зараз опинитися в Портсмуті, Уїльяме?
— Ні, Фанні, не хотів би. Мені ще вистачить і Портсмута, і танців, коли я не зможу бути з тобою. До того ж не знаю, що приємного в балі, коли в тебе немає партнерки. Портсмутські дівчата вернуть носа від усіх, хто не має звання офіцера. Гардемарин для них — порожнє місце. Та він і справді порожнє місце. Пам'ятаєш дівчат Грегорі: вони стали справжніми кралями, але зі мною й розмовляти не хочуть, бо до Люсі залицяється лейтенант.
— Ох, який сором! Та не журися, Уїльяме. (Але сама вона спалахнула від гніву.) Не звертай на це уваги. Це тебе не принижує; адже таке пережив свого часу будь-хто із славетних адміралів. Ти маєш про це пам'ятати; спробуй звикнути до думки, що це одне з випробувань, які чекають кожного моряка, — подібно до штормів і тяжкої праці, хіба лише з тією перевагою, що цьому настане кінець і прийде час, коли тобі не доведеться зазнавати таких прикрощів. Коли ти станеш лейтенантом… тільки подумай, Уїльяме, коли ти станеш лейтенантом, тебе більш ніколи не хвилюватимуть такі дурниці.
— Я вже починаю думати, що ніколи не стану лейтенантом, Фанні. Усі отримують підвищення, окрім мене.
— О, любий Уїльяме, не кажи так; ти не повинен зневіритися. Мій дядечко нічого не каже, але я певна, він зробить усе можливе, щоб тобі дали офіцерське звання. Він так само, як ти, розуміє, наскільки це важливо.
Вона загнулася, побачивши дядечка несподівано близько від себе, і кожний розважив за краще змінити тему розмови.
— Ти любиш танцювати, Фанні?
— Так, дуже; тільки я швидко втомлююся.
— Я б хотів піти з тобою на бал і побачити, як ти танцюєш. Невже у вас в Нортгемптоні не буває балів? Я хотів би подивитися, як ти танцюєш, і сам потанцював би з тобою, якби ти захотіла; адже тут мене ніхто не знає, а мені б хотілося ще раз побути твоїм кавалером. Ми з тобою раніше частенько гопцювали, пам'ятаєш? Коли на вулиці грала шарманка? Я начебто непогано танцюю, але ти, напевно, краще. — І, звернувшись до дядечка, що зараз стояв майже поруч, він спитав: — Хіба Фанні не чудово танцює, сер? Фанні, украй збентежена таким нечуваним запитанням, не знала, куди сховати очі, як пережити відповідь, що мала прозвучати. Суворий докір чи то принаймні крижана байдужість засмутить її брата, а її саму зганьбить на віки вічні. Але, проти очікування, вона не почула нічого подібного.
— Шкода, що я не можу відповісти на твоє питання. Я ніколи не бачив, як Фанні танцює, відтоді як вона була малим дівчатком. Але ми обоє можемо бути певні, що вона нас не розчарує, коли їй трапиться нагода себе показати; а це невдовзі має статися.
— Я мав щастя бачити, як танцює ваша сестра, містере Прайс, — мовив Генрі Кроуфорд, схилившись до них, — і беру на себе сміливість відповісти на всі ваші запитання з цього приводу. Але мені здається, — перервав він себе, побачивши, що Фанні засмучена, — що це краще зробити іншим разом. Тут є одна особа, якій неприємно, коли говорять про міс Прайс.
Правду кажучи, він лише одного разу бачив, як Фанні танцює; але зараз він готовий був щиро хвалити її легку ходу та чарівну грацію її рухів, хоч насправді нізащо у світі не зміг би пригадати, як вона танцювала, і скоріше погодився б просто повірити, що вона там була, ніж згадав бодай якісь подробиці, пов'язані з нею.