Тепер не лишалося жодних сумнівів, що бал відбудеться; і ще до вечора про це було оголошено всім майбутнім учасникам. Запрошення відправили з посильним, і того вечора не одна молода панянка, як і Фанні, лягла до ліжка, сповнена радісної турботи. Фанні ці турботи часом навіть здавалися не вельми радісними; юна і недосвідчена, маючи надто скромний вибір і замало довіри до власного смаку, вона ніяк не могла вирішити, у що їй вдягтися; а предметом найтривожніших роздумів був гарний бурштиновий хрестик, який Уїльям привіз їй із Сицилії, оскільки в неї не було жодного ланцюжка — лише проста стрічка; і хоч вона його так уже надягала одного разу, чи пристойно це виглядатиме на балі, де всі інші дівчата з'являться в коштовних прикрасах? І все ж — без нього не можна! Уїльям хотів купити їй золотого ланцюжка, втім, йому не вистачило грошей; і саме тому, не надівши хрестика, вона жорстоко його скривдить. Ці вагання навіть затьмарювали радість Фанні від того, що бал буде влаштовано передусім для неї.
Тим часом приготування тривали, і леді Бертрам так само сиділа на канапі, анітрохи не переймаючись цими клопотами — хіба що трохи частіше, ніж завжди, радилася з покоївкою та служницею, яка поспіхом готувала для неї нову сукню; щодо всього іншого, накази віддавав сер Томас, а місіс Норріс метушилася, наглядаючи за їх виконанням, проте для її світлості все це минуло безслідно, і, як вона й передбачала, в неї «не було жодних причин турбуватися».
Едмунд у цей час почувався особливо заклопотаним; його посідали неспокійні роздуми про дві важливі близькі події, що повинні були визначити його долю, — посвячення в сан та одруження, — події такі серйозні, що цей бал, який мав передувати одній із них, здавався йому зовсім не таким важливим, як іншим членам родини. Двадцять третього числа він поїде до приятеля, що живе неподалік від Пітерборо і перебуває в такому ж становищі, що й Едмунд, і після Різдва їх буде посвячено у сан. Тоді його доля визначиться наполовину; але з іншою половиною все може скластися не так просто. Він отримає певні обов'язки; але дружина, якій доведеться їх поділяти і заохочувати його, і підтримувати в нелегкому служінні, може стати недосяжною. Він не мав сумніву щодо своїх намірів, але не завжди був певний, що розуміє наміри міс Кроуфорд. Їх думки не завжди збігалися, і часом він був ладен зневіритися в майбутньому щасті; і, хоч він мав досить віри в її прихильність, щоб наважитися (майже наважитися) втілити в життя свої мрії вже найближчим часом, щойно владнає всі свої справи і знатиме, що він може їй запропонувати, — його непокоїли непевні передчуття, смутні тривоги. Часом він був твердо впевнений у її любові; звертаючись до спогадів, він знаходив у минулому безліч втішних ознак її прихильності і бачив, що у своєму безкорисливому почутті вона була така ж благородна, як і в усьому іншому. Проте бували хвилини, коли тривоги й сумніви перемагали надію; і, думаючи про її відверту відразу до життя в тиші та безвісті, про її потяг до лондонської суєти, чого він міг чекати, окрім рішучої відмови? І навіть якщо вона погодиться, поставивши умовою, аби заради цього він пожертвував своїм служінням, то не може він зректися самого себе.
Все залежало від одного: чи любить вона його настільки, щоб поступитися своїми життєвими принципами? Чи любить настільки, щоб ці принципи втратили для неї значення? І хоча, знову та й знов задаючи собі це запитання, він частіше відповідав на нього «так», інколи йому вчувалося й «ні».
Міс Кроуфорд мала незабаром поїхати з Менсфілду, і через це «ні» й «так» дуже часто змагалися між собою. Едмунд бачив радісний блиск її очей, коли вона говорила про лист своєї любої подруги, в якому та надовго запрошувала її до Лондона, і про доброту Генрі, що пообіцяв лишатися тут аж до січня і зможе її туди супроводжувати; вона говорила про цю приємну подорож із таким захопленням, що невідворотно означало «ні». Але так було тільки першого дня, коли вона отримала цю звістку, — в першу хвилину радісного піднесення, коли не думала ні про що, крім майбутньої зустрічі з друзями. Відтоді йому не раз доводилося чути від неї й інші слова, що свідчили про непевність почуттів, про душевне сум'яття; чути, як вона говорила місіс Грант, що покидає її з жалем і вже починає розуміти, що ні нові друзі, ні нові розваги не варті того, з чим вона має розлучитись; і хоч вона відчуває, що мусить поїхати, і знає, яким приємним буде це гостювання, їй уже тепер хочеться скоріше повернутися до Менсфілду. Хіба за цим не ховалося «так»?