НІ, виберу лише окремі - в плані розмови. Неспроста, звичайно, він говорить про «два великі російські заклади - церкву й кабак», ставлячи церкву на перше місце, хоча цим зовсім не звеличує аж так місце церкви, й аж так не применшує місце кабака: поставлено ж поряд, як рівновеликі величини! Й спостережливий американець не помиляється - до такого відкриття доходили як
до нього, так і після нього.
Не можна, не жахаючись, читати про сибірські тюрми й сибірську каторгу, але водночас не можна, не жахаючись, читати в Георга Кеннана про сибірську волю, про сибірське село, яке страшенно схоже на тисячі й тисячі інших. «Села... складалися звичайно з двох рядів ізб, що тягнулися на дві-три верстви вздовж брудної сільської вулиці, без будь-якої прикмети рослинності. Єдиною зеленню була ялинова гілка, яка висіла над входом до кабака. Кабаки ці, що носять масу всіляких назв, являють для держави дуже важливе джерело прибутку, а мужиків доводять до торби; вони одні виною цього запустіння й злиднів, які впадають спостерігачеві в очі при вигляді села на великому сибірському тракті. У Західному Сибіру припадає на одну школу ЗО кабаків, а в Східному Сибіру — навіть 35. У країні, де між можливістю вчитися і нагодою напитися існує таке співвідношення, не можна вимагати порядності, охайності і благополуччя».
Книга «Сибір!» Г. Кеннана і «Архіпелаг ГУЛАГ» О. Солженіцина перегукуються, об'єднуючи начебто дві несумісні дійсності — царську й секретарську, та насправді це одна каторжна дійсність, що належить одному народу, який породжує деспотизм зі свого нутра і який потребує деспотизму на свої голови. Уже з прикінцевих сторінок цього «ГУЛАГу» минулого століття хочеться переказати один розкішний епізод — тут якраз і йдеться про дві такі рівновеликі величини, як «кабак» і «церква»: я поміняв їх місцями, бо і в розповіді американця так.
Не доїжджаючи до Чити миль п'ятдесят, у селі Туринововоротному, їдучи на перекладних, не могли поміняти коней, бо всі жителі цього села без винятку були п'яні. По вулицях літали сани з парубками та дівчатами, що в співах надривали горлянки. Поштова ізба — переповнена розпашілими від горілки людьми. Ніде ні поштмейстера, ні ямщика, а староста був такий п'яний, що не міг триматися навіть з допомогою костура. Г. Кеннан довідався, Що місцевий с в я ще н н о с лу житель стільки «заклав за галстух», що його відправили додому на санях. Усі жителі села були п'янісінькі в дим — хто ж запряже коней? Крім гостей і якогось грудного маляти, не було жодної тверезої істоти. Батько цієї дитини, молодий офіцер, був п'янісінький - і збирався в дорогу. Він зняв зі стіни свою шаблю й передав її урочисто своїй дружині з проханням покласти в сани. П'янісінька його дружина відмовилась, то він театральним жестом притиснув шаблю до грудей і сказав, що покладе її сам — свою «першу» наречену» - та й зразу ж випустив шаблю з рук і навряд би чи підняв без допомоги «другої нареченої».
Нарешті, вдалося знайти п'яного старосту, якому довго довелося втовкмачувати, що потрібні коні. Той записав Г. Кеннана як людину з «Сусідніх Штатів». Вийшли надвір, староста закричав: «Андрію! Коней!» У відповідь — дикий сміх п'яного натовпу. Староста поскаржився: «Вони всі п'яні! Це кара Божа!».
Минав час, нарешті молодий офіцер перецілував усіх жінок у кімнаті і подався до саней, за ним — жінка з дитиною і шаблею у руках. Появилися два п'яні священики, пересіли з дрожок на поштові сани, до божевільно п'яних мужиків, та й поїхали. Вже було втрачену всяку надію виїхати, коли появився один, цілком тверезий ямщик і сказав, що коней знайдено. П'яний чиновник, увійшовши в чиновницький раж, накинувся з лайкою на нещасного ямщика й оштрафував на 50 коп.: «напевне, за його тверезість або за те, що він осмілився запрягти коней!» Зрештою, виїхали з села, яке втратило глузд. Що ж тут сталося?
Тут освячували нову церкву, — сказав ямщик серйозно.
Освячували церкву! — вкрай здивувався американець. - Хіба тут скрізь отак освячуються церкви?
Я не знаю... П'ють інколи. Після молебну було гуляння, дехто напився.
Дехто? Ви хочете, напевне, сказати, всі. Ви єдиний тверезий чоловік у всьому селі. Як це пояснити?
Я не християнин, — відповів він холодно, — я бурят.
І Г. Кеннан так завершує цей епізод: «Єдиний тверезий чоловік на все село з населенням у 300 — 400 чоловік був язичник, і цього язичника присудив християнський чиновник до штрафу в 50 коп. за те, що він не напився п'яний, як інші добрі громадяни, і не виявив цим своєї поваги до нової будівлі і до «святої православної церкви».