«Славянские ль ручьи сольются в русском море? Оно ль иссякнет? Вот вопрос». Як бачимо, без слов'янських ручаїв поет не уявляв собі російського моря, а без них це російське море мало б висохнути. І така вже природа цього російського моря: воно неминуче має поглинати ці слов'янські ручаї (і, звичайно ж, не тільки слов'янські, а й усілякі-всілякі, бо воно всепоглинаюче), щоб таки перебути російським морем.
І коли йдеться про «інтереси» Росії, то навіть «божевільний» (як на царське судження) геній П. Чаадаев стає, як заведено, цілком здоровим російським патріотом — і пише О. Пушкіну: «Я только что увидел два ваших стихотворения. Мой друг, никогда еще вы не доставляли мне такого удовольствия. Вот, наконец, вы — национальный поэт; вы угадали, наконец, свое призвание. Не могу выразить вам того удовлетворения, которое вы заставили меня испытать. Мы поговорим об этом другой раз, и подробно. Я не знаю, понимаете ли вы меня, как следует? Стихотворение к врагам России в особенности изумительно; это я говорю вам. В нем больше мыслей, чем их было высказано и осуществлено за последние сто лет в этой стране. Да, мой друг, пишите историю Петра Великого. Не все держатся здесь моего взгляда, это вы, вероятно, и сами подозреваете; но пусть их говорят, а мы пойдем вперед; когда угадал... малую часть той силы, которая нами движет, другой раз угадаешь ее... наверное всю. Мне хочется сказать: вот, наконец, явился наш Дант... может быть, слишком поспешный. Подождем».
Цікаво довідатися, що вірші О. Пушкіна «Клеветникам России» і «Бородинская годовщина» разом з віршем В. Жуковського «Старая песня» видано окремою книжкою під назвою «На взятие Варшавы». Отже, ці речі свідомо поставлено в один ряд із переможними фанфарами і феєрверками, якими відзначено «взяття» Варшави, а О. Пушкін «взяв» Варшаву ще й у російській поезії, не дослухавшись народної мудрості: де взяв — там і поклади. Але ж варто йому було «взяти» Варшаву, як в очах П. Чаадаева одразу ж неймовірно виросли масштаби його таланту: «Вот, наконец, вы — национальный поэт». А якби в «послужному списку» поета, припустімо, не було б оди «Клеветникам России», де вславлено російський шовінізм, то він би не відбувся як національний поет, і тільки таким чином можна відбутися? Ох, цей справді «слишком поспешный Дант...» Річ у тім, що він не міг не написати оду «Клеветникам России», і написав, і був радий, що написав. Ф. Достоєвський: «Я, как и Пушкин, слуга царю».
Як іще зовсім недавно — слуги партії, підручні партії. Хіба не та сама партія? Партія великодержавників.
«Ненавидите Вы нас», — писав О. Пушкін у «Клеветниках России». Звичайно, це почуття він точно підмітив, тут йому не відмовиш у об'єктивності. Та ж і вагомі причини для такого почуття! У всіляких там, ясна річ, «клеветников России...»
V. Поет В. Жуковський у творі «Певец во стане русских воинов» (1812) писав:
И ты, наш Петр, в толпе вождей.
Внимайте клич: Полтава!
Орды пришельца - снедь мечей,
И мир взывает: слава!
Давно ль, о хищник, пожирал
Ты взором наши грады?
Беги! Твой конь и всадник пал;
Твой след — костей громады;
Беги! и стыд и страх сокрой
В лесу с твоим сарматом;
Отчизны враг сопутник твой;
Злодей владыке братом.
«Сармат» - це, звичайно, Мазепа, він же - «ворог вітчизни» і «злодій». Для В. Жуковського війна 1812 року, Бородінська битва - це національно-визвольна боротьба, що пробуджує у ньому ну буквально лавину риторичного пафосу, й це зрозуміло, проте Полтаву, й це також зрозуміло, він, монархіст, ніколи не зміг би потрактувати як національно-визвольну боротьбу українського народу, тому-то український гетьман і «сармат», і «злодій», і «ворог вітчизни». Та звісно, що Росії, бо в поетову голову й думка не могла закрастися, що в Мазепи зовсім інша вітчизна, якій він не ворог, а патріот, і в нього «ворог вітчизни» - це Петро І.
Цікаво в умовах нинішнього дня реанімувати вірш панегіриста й одописця В. Жуковського «На мир с Персиею» (1828).
Мы вспомнили прекрасно старину;
Через Кавказ мы пушки перемчали;
В один удар мы кончили войну,
И Арарат, и мир, и славу взяли.
И русский в том краю, где был
Утешен мир дугой завета,