Цитати — й емоції. Чужі цитати — й мої емоції. Який потужний в історичного белетриста заряд національної гордості і національного самолюбування! Як прекрасно бачиться поміж іноземців, у натовпі їхньому, поміж німецьких звичаїв «русская народная физиономия»! Ось ти прийшов із війною на чужу територію, вогнепальною зброєю та ж і сокирою, звичайно (а якими ж іще методами, коли «есть влиятельная часть общественного мнения, находящая умственность вредною для России... не пришла еще пора для развития умственного». — М. Шелгунов), відчайдушно прорубуєш вікно в Європу, а в цей час «главнейшие лица из иностранцев... сердцем или судьбой влекутся необоримо к России», й це незважаючи на те, що їх же самих, іноземців, позбавляють як історичної батьківщини, так і історичної перспективи. Якісь заморочені іноземці? Чи такими замороченими їх захотілося побачити белетристові І. Лажечникову, який пишається, що, бачте, ну буквально ж скрізь рідне ім'я торжествує, ніде не принижено, та й - ось який він письменник-патріот, і тут він ще й сам собою не мимохіть пишається! - не принижено й «неприятелів наших того часу», хіба ж не апофеоз національної самосвідомості?! А чи, може, апофеоз лукавого словоблуддя?
У романі «Останній новик» змальовано баронесу Зегевольд, яка постає начебто і «псевдопатріоткою», і «псевдодипломат- кою». Чому? Тому що письменник бачить егоїстичну корисливість баронеси саме в її патріотизмові, якого, ясна річ, він не сприймає й не розуміє, бо ж його уява потребує іноземців, які «сердцем или судьбою влекутся необоримо к России». Хто не 3 нами — той проти нас, і за таких людоїдських переконань цілком природний патріотизм баронеси, яка бажає добра своїй землі й своєму народові, у І. Лажечникова обертається на псевдопатріотизм, а баронеса Зегевольд автоматично обертається на одного з «неприятелей наших того времени». З цього письменницького пасажу видно, як російські літератори, наче на конвеєрі, вміли фабрикувати для себе ворогів і, звичайно ж, не тільки самі літератори: починалося із зазіхань, із своєрідно потрактованих «інтересів Росії», з військового наступу, й тоді вже підпрягалися мислителі, філософи, віртуози пензля, звуку, слова, архітектурної пластики, славлячи, пересмикуючи, перебріхуючи, зводячи наклепи й т. д., але ж, безумовно, все це з високопатріотичною метою, в ім'я «единой и неделимой» — завжди, власне, й тоді, коли «єдиная и неделимая» ще тільки формувалася ось у такий спосіб.
В О. Михайлова є книга «Суворов» (у відомій серії «Жизнь замечательних людей»), 1757 рік, російська армія воює в Пруссії, восени бере Кенігсберг. Письменник пише, що «в перерывах между боями Суворов на короткое время отлучался в Кенигсберг, столицу новой российской провинции». Як бачите, щойно зайняли, а вже - російська провінція, причім, звичайно, глибока, бо ж далеко від Москви. (І як тут не згадати історика С. Соловйова, що «народонаселению» було заказано дороги на землі обігованого Заходу, де б його історія-мачуха стала історією- матір'ю, а земля-мачуха стала б землею-матір'ю!) Тут, у величезному Кенігсберзькому замку, палаці попередніх володарів прусських, Суворов відвідує «балы-машкерады», бо ж любить буйна російська душа погуляти й загуляти. На «балу-машкераде» один із героїв каже: «Вы должны быть благодарны судьбе за то, что веселитесь сейчас в славном русском городе Кенигсберге». Ось бачте, «славный русский город Кенигсберг», теперішній Калінінград: а Іммануїл Кант, виходить, таки справді знаменитий калінінградський учений... а Севастополь «город русской славы...», а Порт-Артур «город русских моряков».
І коли поема О. Блока «Скіфи» є піснею пісень панмонголіз- му, то поет не єдиний тут трубадур на голому, так би мовити, ґрунті, а в нього попереду цілий ряд перейнятих мілітарним пафосом інших трубадурів, скажімо, Дмитрієв, котрий, служачи у гвардії, славив російську армію - багатолику орду.