Се веют шлемы их пернаты.
Се их белеют знамена,
Се их покрыты пылью латы,
На коих кровь еще видна!
Воззри: се идут в ратном строе!
Всяк истый в сердце славянин!
Не Марса ль в каждом зришь герое?
Не всяк ли рока властелин?
Речешь — и двинется полсвета,
Различный образ и язык:
Тавридец — чтитель Магомета,
Поклонник идолов калмык.
Башкирец с меткими стрелами,
С булатной саблею черкес
Ударят с шумом вслед за нами
И прах поднимут до небес!
Звичайно, така орда здатна підняти прах до небес, не те що придушити польське повстання, і саме в цієї орди поет бачить, де «всяк истый в сердце славянин!», це ж треба так уміти бачити, а за волелюбними поляками й не зауважиш, де «всяк истый в сердце славянин», мабуть, що ні, бо ж оружно й борються проти наступу цієї орди.
В 1714 році, розбивши біля Аландських островів шведський флот, Петро І вигукнув: «Природа произвела Россию только одну: она соперницы не имеет!»
Еге ж, як ота бабина дочка: ніяка дідова дочка їй і не рівня, і не суперниця, навіть така думка не закрадеться бабиній дочці в голову, а раптом закрадеться — горе дідовій дочці. Горе дідовій дочці - на горе ж таки бабиній дочці, яка, однак, цього не усвідомлює.
За відомою формулою «Франція — це я», російськими одо- писцями розумілося, що, скажімо, Катерина II — це Росія. О. Герцен писав, що «тесная близость литературы и правительства стала еще более явной во времена Екатерины И. У нее свой поэт, поэт большого таланта; он пишет ей послания, оды, гимны и сатиры, он на коленях перед нею, он у ее ног, но он вовсе не холоп, не раб. Державин не боится Екатерины, он шутит с нею, называет ее «Фелицей» и «киргиз-кайсацкою царевною». Порою му его находит слова совсем иные, нежели те, в которых раб во пе вает своего господина».
І все ж таки у Державша це суто рабська, суто холопська позиція, хоч інколи він і жартує з «Фелицею». Й хіба не такою самою Катериною II для Маяковського і Горького виступав згодом Ульянов-Ленін, і такою самою «Фелицею» для незчисленної раті одописців виступав пізніше Джугашвілі-Сталін, і такою самою «Фелицею» тривалий час була для всіх нас Комуністична партія, хоча з ними вже ніхто ніяких жартів не дозволяв (добре ж відчувалося, що «Фелица» — але не та), й дух рабської покори торжествував — що в імператорській естетиці, що в естетиці тотального червоного терору.
IX. Росія захланно й брутально грабувала художні цінності в Україні. Німецький експерт Клаус Гольдман стверджує: коли після війни США повернули СРСР викрадені німцями під час війни в українських музеях і приватних зібраннях різноманітні скарби (картини, ікони, фрески, книги, пам'ятки декоративно-прикладного мистецтва і т. д.), то кремлівські зверхники не віддали повернуті багатства у провінційні республіки, а залишили в московських запасниках-застінках. І водночас Росія й далі твердить, що скарби загинули у війну: дуже все це знайоме — власні злодіяння, скажімо, в Биківні чи в Катині приписувати фашистам, а почерк і справді фашистський. До речі, під приводом ювілею «Слова о полку Ігоревім» було вивезено мозаїки Михайлівського Золотоверхого собору — й не віддано назад, вони в Ермітажі і Третьяковській галереї. (Академік Д. Лихачов каже, що він аж ніяк не бачить Ермітаж без цих мозаїк.) Реституційна проблема постає перед усіма й перед нами знайомим «кувшинным рылом», що судомиться й лисніє імперською зарозумілістю. Російські письменники Ю. Бондарев, В. Распутін, Ю. Кузнецов, Е. Лимонов заявляють: «То, что от России требуют возврата художественных ценностей, можно объяснить лишь одним: западный мир к нам относится как к стране, проигравшей войну, и требует не реституции, а репарации. Для России признание проблемы возвращения произведений искусств - акт капитуляции. За каждую выданную книжку, каждую гравюру, каждый архивный документ президент России будет нести ответственность перед будущим судом возрожденной России».
Ось так. Ось який нинішній суд, ось який суд і відродженої Росії, однаковісінький, і вона, як бачимо, не уявляє свого відродження без мозаїк нашого Михайлівського Золотоверхого собору, без інших історичних наших скарбів, бо повернути все це Україні значить не відродитися, значить капітулювати перед Україною, чужі реліквії — це вже «исконно» російські реліквії, так само як «исконно» російськими є окуповані японські острови Курильської гряди, не віддамо, не підпишемо акту капітуляції!.. І все це свідчить про щире бажання повернутися у цивілізований світ, про яке неодноразово заявляє російський президент? Ні, це швидше свідчить про одне й те саме бажання, щоб цивілізований світ танцював під дудку, що звучала й звучить із-за кремлівських мурів.