Як сьогодні — так і вчора, бо ж — тисячолітні культурні традиції, як то переконано мовив академік-патріот Д. Лихачов. А яка ж вона, тисячолітня любов-злодійка, як то мовиться, до культури? А ось яка. Відомо, що син Юрія Долгорукого суздальський князь Андрій Боголюбський 8 березня 1169 року сплюндрував Київ, вирізаючи до ноги навіть малих дітей. За тисячолітніми таки традиціями — бо як і коли без них у тисячолітній імперії? — «матерь городов русских» нещадно поруйновано й люто пограбовано. На північ возами відправлено всілякі коштовні речі, а ще ж церковне начиння, ікони, рукописні книги. На вози пакувалися київські літописи, київські літературні скарби, отже, таки вартісним було красне слово, таки високо поціновувалося навіть на розбійному ринку, інакше б не йшли кривавим розбоєм на Київ — і не вивозили б. Ох, ці вже традиції грабувати й потім видавати за свої мистецькі цінності, й потім, бачте, з тисячолітньою впертістю й переконаністю заявляти, як це в одному ряду чинять академік Д. Лихачов та сумнозвісний Е. Лимонов — не віддамо, бо ж «для России признание проблемы возвращения произведений искусств — акт капитуляции». Ось яких вершин сягає мілітарна національна гордість, таки «нельзя уйти от самих себя...», хоч академіку начебто хочеться (а як хочеться — добре бачимо), та й «нужно ли менять характер?» — запитує в газеті «Известия» від 15 жовтня 1994 року відомий російський театральний діяч Марк Захаров. Отже, задумується чоловік і над характером, і над потребою міняти. Він скаржиться, що природа не подарувала «нам» річки, схожої на Ніл, котра, наче надточний механізм, своїми родючими розливами формувала б у людей відчуття космічного ритму, закладала його в генетику і перетворювала потім на потужний стимул для формування найдревнішої цивілізації... Мимоволі торопієш! Та про яку найдревнішу цивілізацію, схожу на цивілізацію Єгипту, можна говорити, коли російський народ — порівняно молодий народ, отож і найдревнішої цивілізації в нього просто не може бути, а є порівняно древня, і є в російського народу відчуття космічного ритму, тому що є у всіх, і цей його космічний ритм виражається в уже сказаному «бродяча Русь». І ця «бродяча Русь» має тепер не одну річку, як Ніл, а багато — і Волга, і Об, і Єнісей, і Амур, які в найдревніші часи належали іншим племенам та народам, і ці річки в найдревніші часи таки формували у цих племен та народів почуття космічного ритму, то чому ж ці річки, діставшись росіянам, не можуть сформувати у них таке важливе почуття космічного ритму? То Стамбул-Візантію-Константинополь подавай, то Ніл подавай. «И на Тихом океане свой закончили поход». Але ж, бачимо, й по нинішній день не закінчили — навіть у візіях. Отже, таке необхідне почуття космічного ритму досі не сформовано: воно, виявляється, така сама мачуха, як і земля-мачуха та історія-мачуха.
Далі Марк Захаров стверджує, що й процесуальне мислення у «нас» не таке, як в інших, і природна схильність до правового сприйняття дійсності накульгує, бо начебто «наша» земля позбавлена «одушевленого» ритму. Що ж виходить? Виходить, що «одушевленого» ритму таки нема — а чи не був той ритм тоді, коли існувало князівство Московське? — що цей ритм московити самі розтрусили по світах, і, мабуть, єдиний є спосіб, щоб не так здобути, як повернути собі втрачений «одушевлений» ритм, але ж повернути означає вже «капітуляцію» перед самими собою, не тільки перед кимось, а «бродячая Русь» ніколи не капітулює перед «бродячою Руссю», отже, про так зване «правове сприйняття буття» можуть лише розводитися окремі диваки-напівпатріоти, і, звісна річ, що не диваки-патріоти, бо правового сприйняття буття російська ментальність не допускала, не допускає і не допустить. Чи я помиляюсь, надто категоричний? Хотілося б і помилитись.
Марк Захаров зазначає (як і «наші геніальні історики та «філософи», котрі, на мою думку, теж позбавлені правового відчуття буття), під впливом яких стихій і географічних величин формувалась російська вдача: мовляв, «равнинное существование с непредсказуемым количеством дождливых и солнечных дней очень располагало к мечтам о щуке, которая демонстрировала бы трудовую доблесть: «По щучьему веленью, по моему хотению...» Иногда вместо щуки мерещилась золотая рыбка». Мені б до цієї благодушної і вайлуватої філософії (також без правового сприйняття буття) хотілося б додати, що інколи ця щука поставала Кримом чи Амуром, Туркестаном чи Кавказом, а золота рибка поставала то забраними в Україні художніми цінностями, то досі не повернутими - захопленими як військовий трофей - скарбами царя Пріама.