Марк Захаров (патріот чи напівпатріот — дивлячись із чиєї позиції, бо коли мова заходить про російський патріотизм, тут багато непередбаченого) слушно запитує: «Может быть, настало историческое время, когда собственным характером нужно не только любоваться, гордиться, упиваться его удалью, но подумать хотя бы в принципе о его частичном изменении?»
Слушне запитання (тут відомий театральний діяч перегукується з відомим академіком), за цим запитанням стоїть і бажання частково змінити вдачу. А чи вдача міняється? Навряд. Вдачу треба поставити в такі умови, щоб вона й відчула необхідність такої зміни, й таки почала мінятися. Але чи вдача саму себе поставить в такі умови? Сумніваюсь. Вдачу в такі умови мають поставити самі обставини, які не обдуриш і не переступиш. Та чи є в самого народу таке усвідомлення, та чи є в його політичних проводирів і духовних пастирів таке розуміння? Навіть коли є, то лише в одиниць — білих ворон, а решта ворон — усі чорні, й не побіліють. У противному разі (уявімо собі!) забулася б і щука, і золота рибка, й Україні було б повернуто її мистецько-художні скарби, й зовсім би це не означало капітуляцію - в її розумінні — Росії перед Україною, а таки правове сприйняття буття. Чи це можливо? Якісь химери, чи не правда? Ще процитую — вибірково. «Я вовсе не надеюсь, что люди, превратившие труп Ленина в кумира, а сталинский портрет в чудотворную икону, поймут свое глубокое нравственное и историческое заблуждение и примкнут к живительному потоку целебной российской мудрости... Я всего лишь питаю слабую надежду, что мы наконец сообща почувствуем некоторое несовершенство нашего характера, отдельных традиций — и отдадим должное нашим бывши?, вра аг» немцам, что прошли путь духовного покаяния, превративш сь в Щедрый и веселый народ, сумевший подняться над cn ради ми ужимками гитлеровского тоталитаризма».
Театральний діяч каже, що він зовсім не сподівається... щ0 він лише має слабесеньку надію. Що правда, то правда: важко сподіватись не тільки йому, а й усім іншим. Хоча, звичайно, кортить плекати бодай малесеньку надію, бо як же без надії? І говорить про німців — недавніх ворогів, які, зокрема, ще й покаялися перед євреями за єврейський геноцид. Театральний діяч і не заїкається, щоб росіяни, подібно до німців, покаялися за геноцид, скажімо, щодо українського народу чи щодо казахів («подбрюшье» Росії, О. Солженіцин), бо якщо тільки в думках припустити можливість покаяння перед українцями, це б означало, бачте, «капітуляцію» лише в думках, насправді покаятись — це б означало вже реальну капітуляцію Росії перед Україною, а тут же мало каятися один лише раз, а за майже чотириста років, то це ж скільки разів треба викидати білі прапори? Ніхто й ніколи не покається, це безсумнівно, й даремно театральний діяч сподівається, що Росія здатна обернутися на веселий і щедрий народ, як то сталося з німцями. Обломов є Обломов, а Штольц є Штольц.
X. Гай-гай, ще й академік М. Ломоносов колись замислювався над такими речами, над якими в наш час задумуються академік Д. Лихачов чи театральний діяч Марк Захаров. У вигляді листа, адресованого І. Шувалову й датованого 1 листопада 1761 року, «великий архангельский мужик» написав статтю «О сохранении и размножении российского народа». Його міркування - це все-таки намагання «уйти от самих себя». Вчений був певен, що «российский народ гибок», зокрема говорив: «2. О истреблении праздности. 3. О исправлении нравов и о большем народа просвещении» (тобто він ніяк не проповідував «вредность умственности для России», як деякі російські кондові патріоти).
Ломоносов вважав, що велич, могутність і багатство всієї держави полягає у збереженні і розмноженні російського народу і радив усіляко сприяти цьому приємному й водночас потрібному процесу. Вчений-одист дуже переживав: «Но много есть человекоубивства и еще самоубивства, народ умаляющего, коего непосредственно указами, без исправления или совершенного истребления некоторых обычаев и еще некоторых, под именем узаконений вкоренившихся, истребить невозможно».
Академік М. Ломоносов бачив: «Не малой ущерб причиняется народу убивствами, кои бывают в драках и от разбойников. Драки происходят вредные между соседями, а особливо между помещиками». Звичайно, ця віковічна буслаєвщина ніяк не сприяла збереженню та розмноженню російського народу. Академік висунув радикальні пропозиції. Скажімо, поміщиків розмежовувати. Щодо розбійників — «посылать команды и делать кровопролитные сражения со многими». Хай селяни ловлять розбійників, ведуть у місто — й кожну розбійницьку голову оплачувати 10 рублями із міщанського казенного збору. А за чільних злодійських ватажків — отамана чи осавула - давали по 30 рублів. І інші, схожі заходи пропонував академік Ломоносов, дбаючи про збереження і розмноження російського народу. Наприклад, бідкався, що селяни тікають від своїх поміщиків, особливо в Польщу, й російська корона втрачає підданих, і вчений жалкував, що не можна збудувати щось на зразок залізної завіси, яку згодом з таким успіхом вибудував Сталін навколо однієї шостої земної кулі, що й птахові було не так безпечно перелітати... Ех, «нельзя уйти от самих себя...» І водночас — «русский народ гибок»! Можливо, й гнучкий, але ж, бачте, не відходячи від самих себе.