Усе належить могутньому механізму втілень і перевтілень, механізму метаморфоз: «Минуле відновлює Бог!» З глини, з пороху, з небуття-буття відновлюється Україна, її душа, її слово. Адже тільки подумати, як довго в нас було дискредитовано заповіді християнської моралі — сказано «не вбий», а суспільство стояло на вбивствах, сказано «не вкради», а суспільство стояло на злодійстві; обман, брехня, ошуканство стали нормами моралі. І невже це суспільство зміниться, переродиться, постане в іншій іпостасі? А повинне. І повинні відродитися українська душа, українське слово. І багатостраждальна література. Важкі ці пологи, але інших метаморфоз нам не дано, бо умови — вкрай жорстокі, нелюдські. Аналогію з цими вкрай нелюдськими жорстокими умовами і самими пологами я знаходжу в «Метаморфозах» Овідія: ось як народжує покарана перетворитися на дерево Мірра:
...Ще говорить, а вже її стопи
В землю вростать почали, вже поповз, розщепляючи нігті, Корінь кривий — деревини стрункої надійна опора. Стовбуром стали кістки, й тільки мозок у них залишився. Кров замінилась у сік, а руки - в галуззя розлоге, Пальці — в малі гілочки, покривається шкіра корою. Дерево ж далі росте: обважнілий живіт охопило. Вже до грудей підповзло, вже й до шиї, цупке, підступає. «Задеревіти б скоріш!» — не втерпіла вона, й за хвилину Голову в плечі, в кору поринаючи ціла, ввібрала. Все ж, хоч вона й відчуття свої мусила втратити з тілом, Плаче весь час, і спливають по стовбуру сльози гарячі. Слави й слізьми зажила: з-під кори випливаючи, краплі Ймення її бережуть, і воно не затреться ніколи. В блуді зачате дитя під корою зростало тим часом,
Осиротіле, шукало дороги, якою б із лона Вийти до світла. Живіт розбухав у твердій деревині. Матір вагою гнітив. Але біль породіллі — безмовний; Навіть Люціну, щоб їй посприяла, покликать не може. Все ж наче родить вона: зігнувшись, немов од переймів, Дерево стогін глухий видає і спливає сльозами...
Дуже важко дається нам те вічне буття на скіфській пекторалі, але то — наше буття, і іншого нам не дано... І оте проникливе Шевченкове — «як умру, то поховайте мене на могилі серед степу широкого на Вкраїні милій» — і є бажанням опинитися саме на пекторалі — в цьому пантеоні віків над віками...
1993
БУСЛАЄВЩИНА, АБО Ж НЕ ВПОПЕРЕК, А ВЗДОВЖ КАМЕНЯ...
1. Вийшов і надісланий передплатникам № 6 журналу «Новый мир» за 1994 р. Я з давніх пір читав і читаю це (не повертається язик сказати — «русскоязычное») видання. У свіжому, червневому числі знайшов статтю академіка Д. С. Лихачова «Нельзя уйти от самих себя... (Историческое самосознание и культура России)». Згоджуюся з тезою, винесеною в заголовок, як і з гіркою необхідністю трьох — наче три камені на шиї — крапок; за всім цим не просто констатація, а й відчуття приреченості. Здавалося б, безвихідної приреченості, та коли дочитуєш статтю, то бачиш, що це начебто не зовсім так, і добре, що не зовсім, точніше, повинно б бути добре для всіх — і для правих, і для винних.
Звичайно, статтю написано з позицій російського патріота-інтелігента («Я не проповедую национализм, хотя и пишу с искренней болью по родной для меня и любимой России»), і дивно було б стосовно відомого академіка, якби статтю було написано з якихось інших позицій. Уся глобальна концепція статті, широкий спектр її суджень — це намагання проаналізувати феномен Росії протягом її історії, осмислюючи її нинішнє становище, думаючи й дбаючи про її становище завтра. Не вдаватимусь до специфіки всього спектра цих спостережень і суджень, до їхньої об'єктивності, на жаль: Сізіфова це праця, камінь скочувався й скочується. Але є один аспект у статті, на цьому аспекті хотілося б зупинитися й наголосити, бо ж думалося над цим і раніше.
Хоч би як вірив академік Д. С. Лихачов у те, що він не проповідує націоналізм, та варто прочитати бодай одну таку його фразу, як «Притягательные силы к другим народам, особенно слабым, малочисленным, помогли России сохранить на своих пространствах около двухсот народов. Согласитесь, это немало», - щоб переконатися, що таки проповідує націоналізм, і що його форми захисту націоналізму дещо відмінні від форм захисту націоналізму, скажімо, в генерала Лебедя чи нардепа Жириновского, в котрого, як відомо з його заяви, «мать — русская, отец — юрист».