— Дозволь мені, — попросив Безрукий. — Я хочу себе перевірити, чи правильно слідкую за розвитком твоєї думки.
— Звичайно, Леве Львовичу... — Борис так запишався, ніби йому присудили Нобеля.
— Як не крути, а душа Львова, найвірогідніше, у левові, що якось пов'язаний з ратушею... Або з площею Ринок, на якій розміщена мерія... Бо почалося все фактично з мера... З дивних повідомлень, що мер сидить на смерті... Правильно я мислю, Шерлоку Холмсе?
— Неймовірно! Я теж хотів запропонувати вам, щоб почати пошук з левів ратуші! Однак... Навіть якщо ми дізнаємося, в якому з левів перебуває душа міста, ми нічого не вдіємо, щоб її врятувати, і дійсно: «Затопчуть душу лева кам'яного його гріхи, що в мороці воскреснуть...», якщо ми не знатимемо, «Коли зберуться всі часи в один...» Тобто конкретної дати, так би мовити, викрадення...
Марі нервово забігала по кухні. Залпом перехилила склянку води, наче ця життєдайна рідина мала зняти будь-які дива, отверезити і дати відчуття реальності.
— Хлопці, якщо подивитися на нас збоку, послухати, — ми дійсно схиблені. Ну не можуть троє нормальних людей шукати душу! — Марі свою інтонацію підсилила вказівним пальцем: — Міста! — наголосила: — В кам'яних левах! — підкреслено здивувалася. — Не можуть! Не вкладається ні в які логічні, дверні чи ще якісь тверезо мислячі рамки!
— А те, що люди ціле життя живуть ілюзіями досягнень, відкладають щастя на потім — коли буде освіта! посада! квартира! машина! сім'я! діти! внуки! — а помирають обікрадені тими ж ілюзіями, голими нещасними сухариками, — вкладається в рамки? — запитав Лев. — Це, по-твоєму, Марі, нормально?
Дружина мовчала. Юнак захоплено дивився на чоловіка, розгадати якого, мабуть, неможливо. Мінливого, як вітер, розпливчастого, як вода, загадкового, наче вогонь. Безрукий міг водночас бути зневіреним оптимістом, виснаженим спартанцем, нормальним божевільним і пораненим левом, який навіть без лапи йде вперед, наступає, чого б це йому не коштувало. Бо розуміє: це краще, аніж спокійно вмерти ситим у лігві.
— Марі, кохана, я не маю права вагатися, бо сумніви зроблять з мене безхребетного, бездіяльного дармоїда, який буде пити пиво, дивитися телевізор і постійно бурчати. Ти хочеш такого чоловіка?
— Не хочу.
— Тому я буду шукати. А для цього я приймаю істину — Львів має душу. Вона перебуває в одному з кам'яних левів міста. Крапка.
— Як ти цю душу впізнаєш, навіть коли знайдеш? Як ти її захистиш?
— Не знаю... — признався Безрукий.
— Поки що... — додав вундеркінд Борис Мудрагель. — Бо кожна мить у світі щось перекреслює, закреслює, відновлює, занотовує і відкриває. Шукати треба, спостерігати, вірити, як очам, так і химерам, що зселяються в голові... Тільки так народжуються відкриття. Я це знаю напевно. Я змалку знайомий з купою знаменитостей, видатних винахідників, учених. Кожен з них ішов до відкриттів своїм шляхом, але кожен з них спочатку повірив в абсурд, безглуздя, нісенітницю... У неможливе в принципі... І діяв... Так що — діяти! Робити будь-що! Тоді, може, щось вийде. Бо коли сидіти склавши руки, успіху не буде точно. Буде повільна смерть тіла в комфорті. І пекельна для душі.
Безрукий заплескав у долоні. Вундеркінд сам запишався своїм монологом. «Може, податися в спічмейкери?» — подумав.
Марі мінялася, як хамелеон. Якийсь особливий, надсучасний. Бо мала стільки кольорів емоцій у собі, що неможливо збагнути.
— І все-таки, — мовила вона, — як фахівець з холодною головою, скажу вам: якщо ми шукатимемо душу міста, ми божевільні... Але як слабка жінка, що давнього друга намовила на яблуко, серцем чую: є таки душа в міста. Яка вона і де — це недосяжний лабіринт...
— Який ми крок за кроком будемо відкривати, — зробив висновок вундеркінд з ботанічного саду. — І... — Враз він запнувся. Витріщився на Марі і пожирав її очима. Отетеріло мовчав, наче йому відняло мову.
— Говори, схиблений очкарику! — Лев відчував, коли треба пожвавити бесіду. — У нашій божевільній компанії шукачів за привидами — демократія! Кажи, не бійся. Не битиму!