Кого-кого, а цієї жінки, що подарувала йому найсолодший рай і найгарячіше пекло, Ярема тут побачити ніяк не сподівався.
— Привіт, Зоряно! — мовив упевнено, але з жалем і радістю водночас. — Ходімо в хату... На чай... — додав. Бо інших слів його збентежена голова не встигла підібрати.
Ярема заметався на кухні. Наче забув, де полиця з чаєм.
— Присядь, — попросила диво-жінка. Вона поставила чайник, взяла улюблене горнятко Яреми, всипала туди улюбленого чаю господаря, поклала на тарілку тістечка і цукерки, якими Ярема любив смакувати... Все пам'ятала. — Нічого не змінилося, — мовила.
— Я змінився, — поправив Ярема. До нього знову повернулися впевненість і сила. Як колись. Біля цієї жінки він оновлювався. Ставав справжнім чоловіком.
— Це нормально. Бо все тече... «Все існуюче завжди було, є і буде вічно живим вогнем, який з часом то спалахує яскравіше, сильніше, то згасає». Геракліт знав це давно... — Зоряна відверто стежила за емоціями Яреми. — А де моє горнятко?.. — запитала раптом.
— У бібліотеці.
— Можна взяти?
— Треба, — запевнив Ярема. Наче від цього горнятка залежало, чи сонце завтра вранці захоче вийти на роботу. Щоб світити. Аби Земля не перетворилася на морозильну камеру і не перетворила цю диво-жінку на Снігову королеву.
Лавник провів Зоряну очима і проковтнув слину. Важко видихнув. Покрутив головою. «Навіщо вона з'явилася?» — подумав. Після підступної зради, знаючи, що він зненавидів її більше чортиці, вона, спокійна і легка, приїжджає, ніби нічого не сталося?.. Щоб знову його укоськати, обікрасти і кинути?.. Чи як?..
Зоряна в бібліотеці своє всіяне зірками горнятко побачила зразу. Воно було в центрі експозиції, складеної з ті речей, що залишилися в цьому домі. Дивовижа!.. Тут були хустки, блузки, халат, парфуми, гребінець, усіляке жіноче причандалля... Навіть зубна щітка! Диво-жінка задоволено розглядала експонати. Всміхнулася... Не все так безнадійно. Значить, лишила по собі помітний слід. А отже...
Зайшла на кухню.
— Дякую за спогади, — зачаровувала ніжністю.
— Ти їх не мала оживити. Принаймні тут. Але... Після того, як я зрікся батьків, я зарікся відмовлятися від минулого... Щоб не було потім гидко...
— Згодна...
Чай сьорбали мовчки, ніби вливали у душі тепло. У каміні потріскували дрова, лоскочучи слух затишком.
— У мене до тебе ділова пропозиція, Яремо. — Зоряна обняла горнятко долонями. Дивилася в чайне озерце, наче визирала там свою долю.
— Я вже давно не при ділах...
— Будеш. Якщо захочеш...
— Кажи. Послухаю...
— Спочатку вибач за все... За тодішню підступну зраду... Я виконувала свою роботу. Коли підписувала контракт — не знала, кого маю... опрацювати...
— Знищити, — уточнив Ярема.
— Нехай буде так: знищити... Якби знала, що... — Зоряна зам'ялася, — що тебе покохаю по-справжньому, не приставала б на цю пропозицію... Але тоді я б тебе не зустріла і не пережила великого щастя... Так що не знаю, що правильно...
— Ти з ним спала?.. — раптом запитав Ярема.
— З ким? З учителем? — скривилася диво-жінка. Але зваби не втратила. Навіть гримаси їй пасували. — Ні! Це була гра. Мені було гидко. Я хотіла, щоб ти мене чимшвидше зненавидів і забув.
— Так і сталося.
— Мені шкода...
— Тоді чому ти... об'явилася?..
— Пояснюю, ділова пропозиція. Розкажу все по порядку. Мене звільнили з ресторану «Мрія». Власник сказав, що знайшов нового директора. Без пояснень. Потім у мене з банківського рахунку зникли всі гроші. Згодом застала порожню квартиру — обікрали до нитки. Машина згоріла... Хто за цим усім стоїть, можу лише здогадуватися. Міліція продовжує розслідування. Безрезультатно... На роботу мене ніхто не брав. Усі сахалися мене, наче чумної... Може, і через твоє прокляття...
— Я тебе не проклинав, — заперечив Ярема.
— Урешті я влаштувалася офіціанткою в кафе. Брудному і гидкому... Передучора мене зустріла одна пані. Вона запропонувала багато чого... Взамін на... — Зоряна спіймала погляд Лавника. — Тільки дослухай мене до кінця. Гаразд?.. — Ярема був незворушний. — Взамін на те, що в мене підселиться привид...
— Що? — Лавник вискочив із-за столу і розлив на себе чай. Забігав по кухні. — Ти нормальна, як ти думаєш? — вирячився на Зоряну.
— Цілком.
— Іти погодилась?
— Так.
— Божевілля!
— Мені можна йти? — Зоряна нахмурила брови.
— Ні. Я обіцяв дослухати, — Лавник злякався, що вона зараз піде, але хотів це приховати. Однак Зоряна помітила. І продовжила вже впевненіше.