— Як?
— Не знаю. Я вже давно не був людиною. Але думаю, що одних мізків для цього мало. Треба підключати щось інше... Ваша вчена братія називає це інтуїцією, внутрішнім голосом... Ще якимись закарлюченими словами... Шукай... Стукай... І я тобі відчиню...
— Знаєш що, шановний, не іронізуй! — вибухнула Борислава Болеславівна. — А то...
— Всі твої «а то...» скоро втратять будь-який глузд. Ти продала себе з потрухами. Так що налаштуйся на відробляння. На битву. Не за мене — за себе... Бо якщо я вилазитиму з тебе переможеним — придушу... — Якби банькаті очі Стійкої так світилися завжди, то не потрібні були б і лампочки. Економія електроенергії гарантована. — Начебто все... Через п'ять хвилин мій голос для тебе зникне... Питання якісь є?..
Борислава зам'ялася.
— Є прохання...
— Кажи.
— Попести ще мене, будь ласка, полоскочи... На прощання... Як тоді...
— Слухай, знайди собі чоловіка — хай тебе пестить!
— Мене ніхто не хоче. У мене суха зовнішність...
— У тебе не зовнішність суха. У тебе сухість усередині, — потягнуло на відвертість Домовину. Він востаннє вислизнув з Борислави і таки її трохи полоскотав. І так захопився, що коли на Львів наскочила північ, ледве встиг повернутися. З останнім бамканням містичного годинника на міській ратуші...
А тим часом очманілому від щастя Яремі Сильвестровичу на мить перемкнуло дихання. І стиснутій у лещатах задоволення Зоряні теж. Вони було подумали, що це воскрес бог кохання Лель і вцілив їм своєю утішною стрілою прямо в серця. А насправді...
Насправді вони стали іншими... У них, слабких смертних, за їх же згодою, вселилися чужинці, щоб таємно ними керувати... Легко ввійшли, як ніж у масло. Бо чим не пожертвують у цьому швидкоплинному житті наївні люди заради втіх, які дарує плоть?.. Привиди дуже добре знали, коли люди стають слабкими. І в які миті втрачають не лише голови...
Сонна адміністраторка в готелі відірвала з настінного календаря ще один день. Вона теж не переймалася вічністю — їй конче треба було зробити звіт за добу.
24
Нарешті у Львові об'явилася весна! Сонце ще спозаранку дало всім знати, що з неба не вступиться. Вітер порозганяв хмари і приліг собі відпочити на Лисій Горі — там свіже повітря і ніхто не смикає...
Лев Безрукий вивів розбуджених сонцем студентів на екскурсію в історичний музей. В аудиторії з них все одно було мало користі — крутилися на стільцях, як заряджені гормонами дзиґи. А от у музеї він міг багато чого показати молоді, та й самому кортіло дещо роздивитися...
На площі Ринок Безрукий зустрів вундеркінда з фотоапаратом. Борис, наче його вчепив блуд, ходив навколо скульптур левів і безперестанку прицмокував.
— Ти хоч би окуляри зняв, Мудрагелю! — не забарився штрикнути юнака Лев. — Не зловиш фокуса.
Вундеркінд не виявив жодних емоцій. Був якийсь розгублений, прибитий...
— У мене проблеми, — заскавулів він, наче цуцик, якого забрали від матері. — Треба поговорити...
— Щось надибав? — Лев заінтриговано кивнув на кам'яних незворушних левів.
— Ні, особисте...
— Шановний, у геніїв немає особистого. Генії — це надбання людства.
— Я так і знав... — Юнак розчаровано зняв окуляри і знову взявся за фотографування.
— Гаразд. Я зараз зі студентами в історичний музей. Потім в інститут — покажуся Змії, що не втік із пари, і зустрінемось. Десь о четвертій. А де?..
— Біля оперного.
— Домовились.
Безрукий у музеї надовго затримався біля крісла дракона і не впізнавав його. Дракон був зовсім не такий, як тоді, опівночі. Він був спокійний і добрий. Спустошений якийсь. Наче виконав місію і тепер на заслуженому відпочинку. Насолоджується увагою.
— Чому ви не попередили, що йдете в історичний? — налетіла на Безрукого Стійка, коли він повернувся із студентською братією в інститут.
— Ви дуже добре знаєте, що в мене на сьогодні запланована екскурсія в музей.
— Не вказано, в який!
— А це суттєво, Бориславо Болеславівно?
— Суттєво. Бо порядок — є порядок.
Лев спішив до схвильованого вундеркінда, тому ввічливо здався. І ще тому, що доводити щось Стійкій — марно колошкати собі нерви.
— Вибачте, будь ласка. Більше такого неподобства не повториться.