— А що ви там побачили? — запитала розтоплена покірністю Безрукого Стійка.
— Експонати, — відрубав Лев.
Борислава Болеславівна, як метикувата жінка, збагнула, що розмови не вийде, тому демонстративно грюкнула дверима. Сподіваючись, що посіє в Безрукому зерня винуватості. А доцентові була по цимбалах її демонстративність. Він нашвидкуруч зібрав свої інститутські манатки і помчав до оперного, де його чекало юне світило української науки.
Борис переступав з ноги на ногу, ніби йому приперло в туалет.
— Хочеш «а-а»? — Безрукий поплескав хлопця по плечу. Звертався до нього, як до маленької Ганнусі. — Можу організувати.
— Мені не до жартів, Леве Львовичу!
— Тоді я тебе пригощу обідом, ти подобрішаєш, і я тебе спокійно вислухаю.
Вундеркінд, як не дивно, апетиту не мав. Хоча уплів декілька страв до крихти, ще й хлібом вилизав тарілки.
— Така делікатна справа, що я не знаю, з чого почати...
— Почни спочатку, — порадив Безрукий.
— Я випадково побачив на проспекті Свободи, поблизу пам'ятника Шевченку, дівчину, що годує голубів.
— Гарна дівчина, робить добру справу.
— Вона схожа на Марі...
— Буває.
— Вона там кожного дня. Або вранці, або ввечері...
— І що?
— Леве Львовичу, ви клеїте дурня чи ви безсердечний сухар? — розчарувався вундеркінд.
І тут Безрукого осінило.
— Борисе, ти закохався! — вигукнув Лев.
— Тільки прошу, не глузуйте. Бо ще недавно ви були такі самі. Коли упадали за Марі.
— Яке глузування, юначе? Хіба я не розумію?
— Тоді допоможіть мені... Бо я, коли її бачу, втрачаю дієздатність. Ноги стають ватяними, підкошуються. Серце калатає, аж вискакує з грудей. Я... я без поняття, що робити...
— Підійди до неї, скажи «привіт». Ляпни щось, як ти вмієш.
— Не можу...
— Що означає «не можу»? Через силу. Ти ж постійно довбеш мене: діяти! діяти! діяти! То дій.
Борис винувато опустив голову. «Забула корова, як телятком була, — подумав про Лева Львовича. — Яку коротку пам'ять мають ці нещасні люди...»
— А як ви зізналися Марі? — запитав по паузі.
Безрукий розгубився:
— Я їй ні в чому не зізнавався. Вона сама все знала.
— А хто вас звів? — допитувався Борис.
— Привид, слідчий, психіатрична комісія... І доля, слава Богу.
— У мене їх немає, — зробив висновок вундеркінд.
— Знаєш, брате, я в цих сердечних ділах не дуже. Кульгаю по повній програмі. Тут без Марі не обійтися... — підкинув ідею Лев.
— Ви так думаєте?
— Я так знаю. Але перед тим ти мусиш мені це нещасне дівча показати. Я маю пересвідчитися, чи воно варте такого ботанічного опудала, як ти.
— Тоді ходімо на проспект Свободи. Вранці її не було. По ідеї, має бути під вечір...
Це було не дівча, а диво! Викапана Марі! Джинси і футболка сиділи на ній, як боги на троні!.. Струнка, мелодійна, хвиляста! Лише набагато легша і прозоріша... Не обтяжена життєвим досвідом...
Навколо дівчини пританцьовували голуби. Вона їх годувала, усміхалася і щось розказувала. Емоційно, з жестами, наче виступала на сцені перед людьми. Ні, перед людьми так чисто не вийшло б... Перед ангелами...
— Знаєш, малий, тепер я тебе розумію... Я теж не зміг би...
— Отож-бо... — Борисові трохи полегшало. А от він уже, грішним ділом, подумував, що безнадійний...
25
Борислава Болеславівна після декількох безсонних ночей сказала собі: «Раз ти любиш у всьому порядок, то коли вже влипла в аферу з привидами, роби так, щоб був порядок». Від того їй полегшало, вона прийняла себе, обдурену і нещасну, такою, яка вже є, і почала сумлінно виконувати інструкції агресора Домовини.
Спершу зателефонувала до пана Пилипа, який мав доставити їй додому змію. Він прибув з гаддям уже через півгодини, наче чекав запрошення під дверима. Був говіркий. Розказував, як поводитися із змією, чим годувати, як користуватися тераріумом, чистити, підтримувати вологість повітря, температуру. Борислава скоса поглядала на змію, гидливо кривлячись, коли Пилип бавився нею, навіть цілував...
— Якщо ви її не полюбите, вона не полюбить вас. Так у змій заведено. Вони вміють відчувати. Дуже добре. Так що раджу подружитися... Погладьте Зою, — запросив Пилип.
— Кого-кого?
— Зою. Так звати нашу красуню.
Стійка не раз краєм вуха чула, як в інституті студенти називали її Зоєю.
— А чому Зоя? — поцікавилася вона.
— Змія особливо ядовита, — зареготав Пилип. — Це навіть першокласники знають! А Зоя — бо мені просто подобається це ім'я. Тому так і назвав нашу красуню. Моїм першим і незабутнім коханням була дівчина Зоя. Гнучка така, як тополя...