Борислава Болеславівна не так слухала чоловікові задавнені спогади, як пригадувала, хто її називав Зоєю. Тепер тим нахабам мало не здасться!..
Кіт Мурко вигнувся дугою, наїжив шерсть і шипів по-зміїному на гадюку. А вона холоднокровно показувала йому язика.
«Влипли ми, Мурку, влипли», — подумки жалілася господиня котярі. І той Пилип наче прилип до них, здавалося, йти не збирався. Допивав уже третю чашку кави. І тиск йому не скакав. Як червонощоким прийшов, таким і залишався...
— Усе? — виклично запитала Стійка. Натяк на двері був більш ніж відвертим.
— Не все, хазяйко... — Пилип зніяковів, перевів подих, аж тепер став трішки червонішим. Неквапом запхав Зою в тераріум. — Дуже ви гарна жінка, пані Бориславо. Так би мовити, інтересна... І я хотів би вас побачити ще... Ну, наприклад, забіг би наступного тижня, приніс мишок, погодував Зою...
— Я подумаю, — полагіднішала Стійка.
— Поки ви будете думати, я не буду спати, — зробив грайливий натяк Пилип.
— Добре... — зрештою здалася Борислава Болеславівна. Уважніше придивилася до залицяльника. «А він взагалі-то нічого, — подумала Стійка. — Третій сорт — ще не брак Я теж, чого гріха таїти, не першого сорту».
Пилип пішов радісний, а Борислава залишилася загадковою. І змія стала наче ріднішою. Це одразу відчув Мурко і своїми кігтями посмугував хазяйці нового ділового костюма...
26
Людина таке створіння Боже, що звикає до всього. Наступного дня Борислава вже бавилася із змією, як з іграшкою. Навіть мала до Зої симпатію. Спокійна, врівноважена, холодна... Точно, як вона. Лише Мурко з принципу втік із хати. Нічого, так уже бувало. Весна... Надихається і повернеться. Коли шлунок порожній і немає даху над головою — не до принципів...
Сьогодні починається надважлива місія в житті Стійкої. Час адаптації пройшов, пора до роботи. Привиди Ченця і Чорної дами вже мали укорінитися в її компаньйонів до самого чубка. Потрібно зустрітися, оголосити, так би мовити, політику партії і виробити план дій. Щодо себе і звивистої подружки Зої Борислава Болеславівна знала, що вони мають робити, однак навіщо їй на шию повісили цих двох — збагнути не могла... Та нічого не вдієш. Босові Домовині видніше. Зараз голову ламати над цим — безглуздо... Час покаже. Дасть Бог день, дасть і їжу... А дасть їжу — буде сила... Чому Стійка ціле життя билася за силу — сама до пуття не могла допетрати... Бо ця боротьба за силу висмоктувала з неї стільки сил, що вже ліпше думати про привидів...
Стійка викликала таксі. Через півгодини у затишному ресторані на околицях Львова, що ховається в лісі, вона проведе найзагадковішу нараду в своєму житті. Новому житті, бо дороги назад немає. Точку повернення не просто пройдено — її поховано. Зарито глибоко, зрівняно із землею, притоптано, засіяно пирієм. Відправлено в небуття...
Її нові друзі Ярема Лавник і Зоряна Войтович уже пили чай. Мали гарний настрій, були впевнені у собі, виглядали щасливими. Що ж, Борислава теж не ликом шита, не здрейфить, покаже себе у всій красі. Тим паче, що вона не сама — пазуху у внутрішній кишені піджачка приємно холодила змія Зоя.
— Доброго дня, панство! — Стійка подала кожному руку. — Борислава, — представилася чоловікові. — Готові?.. — запитала загадково, присідаючи біля третього, приготованого для неї, ще порожнього горнятка.
— Щоб бути готовим, Бориславо, треба знати, до чого, — свердлив Стійку очима Лавник. Наче ловив на якийсь свій, добре перевірений, надійний гачок.
— Задля цього ми тут і зібрались... — Борислава налила собі з чайничка чаю. — А день сьогодні фантастичний, чи не так? — спробувала розрядити обстановку.
— Як і те, у що ви нас втягнули, — кинула недбалий натяк Зоряна, усміхнулася і в тому усміхові втопила зміст натяку. Була суцільним спокоєм і загадкою. Ні докором не пахло, ані прийняттям. Нуль. Пустка.
Так чи інакше, Стійкій це не сподобалося.
— Давайте зразу, щоб не було непорозумінь, закриємо це делікатне питання, — парирувала Борислава. — Ніхто ні в що ні мене, ні вас не втягував, ми самі прийняли рішення. І відповідальність за нього лежить на кожному з нас. Домовились? — Стійка не чекала відповіді, тому ніхто не відповів. Бо й так усе було ясно, як білий день. Тобто темінь непроглядна. — Зараз я введу вас у курс справи. Запитання опісля, — додала владно.
Борислава Болеславівна від новоспечених колег нічого не таїла. Так наполягав бос-привид. Виклала все, як на сповіді. І про Домовину з його погрозою задушити, коли щось піде не так; і про незрозумілий текст, який спершу треба розкодувати; і про Безрукого, при згадці про якого Лавника так сіпнуло, ніби ненароком ударило струмом; і про мера, який опівночі ходив з Безруким у музей; і про Зою, яка, зачувши своє ім'я, висунула голову з-за пазухи й оригінально представилась, показуючи язика; і про те, що в Ярему вселився привид Ченця, а в Зоряну — Чорної дами...