— А як же інакше, Леве? — всміхнулася Марі, насолоджуючись мирним сопінням Ганнусі. — Знайдемо душу Львова, а тоді татко буде сидіти з донечкою, так? Добре, що хоч сусідка живе в реальному світі, як нормальні люди. — Безрукий нахилився до Ганнусі і поцілував у щічку. — Ану перестань! — відігнала від дитяти Лева Марі. — Зараз своєю щетиною розбудиш дитину — і підеш пити каву. Хай ще спить. І я годинку полежу. — Безрукий хитро ще раз нахилився, щоб чмокнути Ганнусю, але вгледів вогники в очах дружини і поцілунок подарував їй.
— Ти в мене, Марі, найкраща... — прошепотів ніжно. — Просто... — недоговорив.
— Що просто?..
Ох уже ці жінки! Наївна недомовка для них рівносильна кінцю світу. Де в таких милих голівках береться стільки підозр?
— Просто я не можу збагнути, як лікар... — зробив Лев паузу, — призначення якого — повертати людей у нормальність, сам ганяє за привидами?.. — І він поспішно став одягатися.
— Безрукий, іди вже на свою роботу, бо зараз схопиш!.. І запам'ятай, поки будеш жити: нормальний ненормального ніколи не вилікує! Засвоїв?
— Знаю, дорогенька!.. Бо ти ж мене врятувала!
— Отож-бо!.. — підсумувала Марі.
Ганнуся крізь сон усміхнулась і заворушилась у своєму ліжечку. Лев від гріха подалі тихенько виповз із спальні — хай дитя спілкується з ангелами. Бо хто знає, чи доля дасть колись Ганнусі можливість зазирнути у світи, які манять таємницями. Які прісний земний побут посипають пелюстками вічності... І хоч вони, ці дивовижні світи, дуже небезпечні, але такі звабливі... Хоча краще нехай донечка живе, як усі... Чи не краще?..
Лев, як завжди, купив у кіоску біля інституту газети. Інтернет — це добре, але він не пахне друкарнею. Сам уранішній запах свіжоспеченої преси — це вже насолода!
Коли Безрукий увійшов у кабінет з багатьма тісними кабінетиками (хай тикнеться Бориславі Болеславівні), лабіринтами ще снувала прибиральниця пані Дуся. Замість привітатися вона почала бурчати.
— Це ж треба на мої руки наробити стільки перегородок! — налетіла на Лева, ніби він ці клітки змайстрував. — Півдня тепер тутки трачу!..
— А давайте поламаємо ці перегородки! — запропонував дивакуватий учений.
Прибиральниця, задумалася. Їй сподобалася ідея цього кучматого доцента. Але...
— Нас виженуть з роботи, — зауважила вагомо.
— Ну то й що?
— Вам, пане Безрукий, може, й нічого, а я на свою пенсію не протягну. А стару бабу навряд чи хтось іще на роботу візьме.
— Тоді мийте з насолодою і не псуйте собі нерви, — порадив Лев.
— Вам легко говорити. Хоча ви праві. Ага... — згадала пані Дуся. — Тут ваш мобільний валявся під шторами... Я його поклала, пане Леве, у вашу тумбочку... Але ви, як бачу, в тумбочку не часто заглядаєте. Тому я вкинула вам телефон у піджак. Ви його забули на стільці передучора...
— А звідки ви знали, що то мій мобільний?
— Я не така вже тупа баба... Чи як ви думаєте?
— Не тупа, — погодився Лев. — Але чому ви заглядаєте у мої тумби? — запитав він.
— Тому Що, пане Безрукий, якби я туди не заглядала, там були б не ваші якісь документи, а смітник з обгорток цукерок «Корівка». Ясно?
— Ще й як... Дякую...
— Тоді до побачення. — Прибиральниця подибала в коридор. — Коли йому вже набриднуть ті «корівки»? — бурчала стара. Наче їй не все одно, яке сміття виносити.
Лев глянув на календар. 30 квітня 2015 року. Завтра травень. Кров з носа треба написати започаткований Стійкою безглуздий місячний звіт про проведену роботу. Замість того щоб робити щось путнє, треба придумувати для Борислави Болеславівни, що такого корисного за місяць напрацював... Колеги жартують, що на написання цього звіту йде більше часу, ніж на саму місячну роботу. Маразм. Але що поробиш?.. Начальник завжди правий, як кажуть.
Почали сходитися колеги.
— Змія вже в себе! Чекає на жертву... — приніс новину молодий аспірант. Ще не знає бідолаха, що вголос таке говорити небезпечно. Бо стіни мають очі й вуха. І можна очолити список жертв...
А Борислава Болеславівна тим часом сиділа за столом, свердлила очима комп'ютер, жаліла себе у свій одинокий день народження і гірку думу думала...
«Чому так буває, як буває? — мучила вона свої вчені мізки. — Чому життя так безглуздо пролітає? Чому Бог не дав мені чоловіка, діточок? Хоча б дитинку, хай уже з тим чоловіком... Що принесла мені ця клята робота, дисципліна, посада, крім кволої влади над декількома людьми, які мене ледве терплять, удавано поважають лише тому, щоб не втратити посади? Що? А тепер ще ці привиди... Де був мій розум, коли погоджувалась на аферу? Люди живуть собі, радіють весні, а я?..»