— Привіт! — оживив світ мелодійний голосок, і Борис так і застиг із задертою до грудей футболкою і з окулярами в руках. — А ти тримаєш слово!.. — здивувалася дівчина. Наче не довіряла дивакуватим вундеркіндам.
— Тримаю... — підтвердив Борис. Привів до тями очі, поправив одяг. — Ось, — тицьнув пакет із пшеничною крупою. — Прочитав, що підходить...
— Чудово! Тоді давай годувати наших пташок...
«Отакої!.. Люба сказала не «моїх», а «наших»!» — ловив натяк у словах вундеркінд... Голуби, як завше, обсіли дівчину, а вона з ними балакала, як із людьми.
— Вони тебе прийняли, Борисе, — раптом зробила висновок Люба. — Значить... — і вона замовкла.
— Що?
— І я тебе прийму... Бо я голубам більше довіряю, ніж собі...
— Чому?
— Вони знають небо. Тому знають свободу. А я хочу бути вільною, як птах...
— Хіба тебе щось обмежує?
— Так. Голова... Вона не впускає мене у світи за межами тіла... А вони мене манять... І я відчуваю, що вони є... І то десь тут, близько... Тому голуби сюди прилітають. І ноги мене сюди приносять... А ти віриш в інші світи? — звела на Бориса свої чисті допитливі очі Люба.
Юнака трохи збентежило, що Люба не боїться, м'яко кажучи, виглядати дивакуватою. Отак одразу ділиться одкровеннями, наче здогадується, що за Борисом числиться чималенький грішок спілкування з привидами.
— Я їх знаю, — відповів вундеркінд.
Люба навіть не думала зводити з Бориса своїх пронизливих допитливих оченят. Від того дівочого погляду він розтанув, як весняний сніг, і став наївним потічком.
— Розкажеш?
— Так.
— А не боїшся бути незрозумілим?
«Невже вона вміє читати думки?..» — злякався вундеркінд. Бо в його голові за ніч такі серіали застрягли для «18+», що ого-го!..
— Ні, — мугикнув упевнено.
Дівча змайструвало своїми брівками найспокусливіший у світі знак питання. Чекало тлумачення цього обрубаного «ні».
— Тому що я довіряю голубам, — пояснив Борис, і птахи з вдячності його теж обсіли...
І юне чудо природи, очкарик з ботанічного саду Борис Мудрагель виклав, як на тарілочці, фантастичній незнайомці всю історію з пошуками душі Львова!.. Навіть більше, для переконливості він ще переповів про містичне звільнення привида безрукого ката...
— Цікаво... — У Люби сяяли очі. — Ти щасливець, бо причетний до див!.. Тобі відомі світи, про які ніколи не дізнаються звичайні люди... А якщо й дізнаються, то не повірять...
— А ти віриш?
— Звичайно, — запевнила дівчина. — Якщо дива стаються не зі мною, це ще не означає, що див немає.
— Тобто привиди є? — збентежився Борис. Він був схожий на дивака. Ніби це не він цілу годину торочив про привидів, а дівчина.
— Так. Я думаю, що привид — це душа людини, яка померла, не здійснивши чогось важливого в своєму житті. Тіла не стало, а душа була сильно прив'язана до якоїсь украй важливої життєвої мети. Або до людей, подій чи місць. Або до всього вкупі... Тому не змогла покинути землю. І навряд чи зможе сама, без сторонньої допомоги. І не обов'язково привидом стає душа людини, яка за життя чинила зло. Є добрі привиди, я знаю...
— А що ти думаєш про нашу пригоду з душею Львова?
— Думаю... — Люба якусь хвилинку дивилася на сонце. Навіть не примружуючись... — Думаю, світом керують дві сили...
— Добро і зло... — вставив Борис. Він це знав ще з казок.
— Так, — підтвердила Люба. — І казки — це не просто забавка для дітей. Це замаскована правда для дорослих. — Вундеркінд почервонів. Йому здалося, що дівчина його роздягла догола. — Тому...
— Кажи... — підганяв він Любу, демонстративно затуляючись від сонця, наче воно, ненаситне, забарвило рум'янцем бліде ботанічне личко вундеркінда.
— Якщо є послання від темних сил, мусить бути послання і від світлих... Завжди те, що хтось хоче взяти, хтось інший не хоче віддати...
— Я про це не подумав, — признався вундеркінд, чухаючи чуба. — Ти молодчина, Любо!.. — випалив з вдячністю. — Я побіг... Буду тут увечері!.. — Якщо в геніальну голову приходить якась важлива думка, геній забуває навіть про кохання... І через це доля часто-густо на нього ображається...
Дівчина з голубами всміхнулася... Ну відчувала вона, що хлопець той неспроста за нею підглядає!..
31
Львів спостерігав за людьми, що давали йому життя... Хтось тішився весною, спішив надихатися розквітом... Хтось уперто гнався за мріями... Хтось понуро втікав від проблем, не помічаючи краси... Хтось чалапав по чужих сльозах... Хтось мчав ці сльози втирати... І ще мільйони «когось» топтали бруківку. Але всі «оті» мали свій світ, у якому жили і з якого рано чи пізно мали піти до Бога...