З роздумів Лева вивела Ганнуся. Вона запищала від радості, заплескала в долоньки, а потім, заокругливши в чудасію-дивину оченята, стрельнула вказівним пальчиком на собор. І Лев побачив на фасаді храму голуба. Він сидів на голові якоїсь святої скульптури і дивився на Ганнусю. Дитя змахнуло ручкою, припрошуючи птаха до себе. На диво, голуб злетів, зробив коло над собором і сміливо спустився до долоньки дівчинки. Такого щастя, яке випромінювала Ганнуся, Лев ще в житті не бачив!.. І не лише він один!.. З десяток туристів уже встигли клацнути своїми фотоапаратами, щоб закарбувати для вічності, як виглядає справжнє щастя.
Птахові, напевно, це не сподобалося, він дзьобнув Ганнусю в щічку, наче поцілував, і злетів у небо. Здивовані туристи заплескали і наперебій, пояснюючи щось Безрукому, почали фотографуватися з Ганнусею. З усього почутого Лев розумів лише «thank you», усміхався, як дурник, жалкував, що немає поруч юного генія-поліглота з ботанічного саду, Бориса Мудрагеля, і пообіцяв собі, коли все закінчиться, взятися за англійську...
Лев і Ганнуся поверталися додому щасливими. Пані Стефа безсумнівно була за своїми дверима. Марі вже чекала в коридорі. Загадково притулила пальчика до вуст, наказуючи мовчати, а сама так заверещала, що Безрукому аж страшно стало. Зате Ганнуся реготала, наче бачила в цирку клоуна.
— Зраднику! — кричала Марі в напрямку сусідчиних дверей. — Хто вона? Я тобі чуба повириваю... Негідник!.. — І вона швиденько втекла на кухню, подалі від вух пані Стефи, щоб реготати разом з Ганнусею.
Лев підійшов до Марі і приклав руку до лоба.
— Що за цирк, ти здуріла? — запитав спантеличено.
— Якби я не послухала пані Стефи і не пообіцяла їй з тобою серйозно поговорити, комусь із нас треба було б піти у декретну відпустку, щоб доглядати за Ганнусею, — сміялася Марі.
— Ясно, — буркнув Лев. — Отже я, тільки ти вийшла з хати, погнав до коханки? А старушенція захворіла спеціально, щоб раз і назавжди вивести мене на чисту воду. Ото уява!.. Старій відьмі складати б детективи!
— Точно. До речі, а де ви були?
— Гуляли.
— І що?
— Бачили голуба.
Ганнуся, як почула про пташку, заплескала в долоні.
— І все? — Марі таки брали підозри.
— Все.
— Вірю, — сказала вона. — Але не тобі, Безрукий, а Ганнусі...
— Хто б сумнівався.
І тут Марі видала на своєму обличчі загадку, яка свідчила, що вона щось замислила.
— Не мучся, — буркнув Лев. — Викладай, чим на цей раз ти надумала мене навантажити.
— Я знаю, Леве, що тебе витягнути з дому важче, ніж випхати з гаража трактора... — почала Марі здалеку.
— Стає цікаво.
— Словом, я випадково нині зустріла на вулиці наших голуб'ят... Бориса і Любу... Йшли собі за ручки, як ангелочки... Я так за них рада!..
— Конкретніше...
— Вони запросили нас увечері в гості.
— Куди?
— До Бориса додому. Його батьки вранці знову полетіли на якусь конференцію. На три дні.
— Давно пора! — потер руки Лев. — Досить уже годувати цього ненаситного сухоребрика! Треба трохи його об'їсти!
— То ти не проти?
— Звичайно, ні.
— Тоді мусиш посидіти з Ганнусею, а я щось спечу. Не підемо ж із порожніми руками.
— Але... — спробував заперечити Безрукий. — Мені треба на годинку вискочити!
— Куди?
— До коханки!
— Що, так уже не терпиться?
— Дуже сильно! — Лев згріб Марі в обійми. Це був його найкращий прийом. Із таких обіймів вона звільнялася дуже розуміючою...
— Добре, — нарешті видихнула. — Але коли будеш повертатися, зателефонуй. Щоб я встигла випровадити пані Стефу. Вона переживає, щоб ти часом не дізнався, що вона імітує хворобу.
— Домовились.
— Ага, Борис казав, що має сенсацію! — згадала Марі.