— Гаразд. Зараз принесу її. Ідіть по мишей.
— Пані Бориславо, пані Бориславо... — у зміїного продавця була така сама інтонація, як у Стійкої, коли вона ловила викладачів, котрі підпільно відпускали студентів з пар...
— Що не так?
— Зоя — не кролик, що хрумає травичку. Та ваш білий килимок увесь вкриється червоними плямами...
— Не подумала... — чи не вперше за кількадесят років погодилася Стійка. — А як бути?
— У ванну... Але спершу наженемо Зої апетит... Ходімо...
Змія Пилипові зраділа. Звивалася навколо нього, ледь не цілувала.
— Вона мене теж любить, — чомусь захотілося сказати Стійкій.
— Бачу!.. Але ж ви, пані Бориславо, підпільниця!.. — раптом вигукнув Пилип. — Вдаєте таку наївну незнайку, а Зоя сита!.. Ви її годували!.. Молодець!..
— Ні, не годувала.
— Але ж я бачу!..
— Зоя від мене втекла... А потім прийшла... На ній була кров... Певно, тоді й поїла...
— Цікаво... Змії, як правило, не втікають... А коли втікають — не повертаються... Де це було?..
— Біля собору Юра... Я навіть не встигла кліпнути, як вона опинилася в траві. Повернулася змія на те саме місце десь за годину...
— Ось тепер я переконаний на всі тисячу, що красуня вас полюбила.... Я ж кажу — ви неймовірна жінка...
— Знаєте, правду кажучи, я не про таку любов усе життя мріяла... — вирвалось у Борислави. Вона на мить зніяковіла від сказаного. — Піду приберу зі столу. — Вона хотіла втекти від мимовільного одкровення.
— Я допоможу. Зої харч нині не потрібен...
Борислава обернулася.
— Але миші мені в хаті теж не потрібні.
— Я заберу, — заспокоїв господиню гість.
Зайшли у вітальню. Футбол уже закінчився. Хто там виграв, хай тішиться... На екрані з'явився мер Юрій Змієборець. Борислава незворушно витріщалась на мера. Той анонсував велику подію! Пилип їй не заважав, бо теж не скучав — сам прилип до екрана. А коли почалась реклама, господиня виглядала помолоділою на десяток років.
— У мене є шампанське! — раптом запропонувала Стійка.
— А у мене — горілка... — признався Пилип.
— Тоді на доріжку?
— Якщо ваша ласка...
Випили. Стало веселіше. Почали згадувати молодість. Потім ділилися досвідом. Дійшло до мрій... А згодом Пилип поклав свою пухкеньку долоню на худу венозну Бориславину. Від нього йшло неймовірне тепло. Жінка руки не відсмикнула. Чоловік посмілішав.
— А можна я залишуся у вас? — запитав він.
Стійка витріщилася на нахабу. Не вірила своїм вухам.
— Для чого?
— Щоб зробити вас щасливою...
— Я люблю бути щасливою... — пробурмотіла Борислава. — Але не знаю, чи зможу?
— А я для чого? — наполягав Пилип. — Я допоможу...
Далі все було, як у кіно... Легко, невимушено, відверто...
Бориславі Болеславівні здавалося, що вона крутиться. У вирі насолоди..; А потім уперше за десятки років вона заснула без снодійного, зразу ж, без мук, наче провалилася у прірву із солодкою цукровою ватою, яку вона так любила в дитинстві і яку їй не дозволяла смакувати сувора матуся, бо, мовляв, шкідливо.
«Якщо доля є, то чому в ній немає логіки?» — все-таки якийсь клаптик мозку Стійкій не давав розслабитися на повну.
А вже над ранок снився Бориславі привид Домовина. Він її душив. А коханий Пилип її врятував... Ось так...
38
Люба виявилася господинею хоч куди!.. Такого стола накрила, що той аж млів від смакоти. Рум'яна картопелька, запечена курочка, оселедець, огірочки-помідорчики, квашена капуста, вінегрет і неймовірно духмяна улюблена Левова грибна юшка!
— Ну як? — запишався Борис, пихато презентуючи стіл.
— Чуєш ти, сухар енциклопедичний, не хизуйся чужою працею! Даю голову на відріз, що поки Люба готувала, ти захаращував мозок непотребом... Чи він тобі допомагав, Любочко?.. — звернувся Лев до дівчини.
— Та де там!.. — усміхнулася Люба. — Сидів за книжкою і навіть не дихав! Щоб я бува його не нахилила до роботи.
— То, може, того ледаря провчимо, га? Як півень провчив мишей?
— Та ні, хай попоїсть... — попросила дівчина. — Я жартую. Допомагав...
Борис стояв із складеними на грудях руками і тішився.
— Якщо я Круть, то ви, Леве Львовичу, — Верть... А покарані були обоє мишей... Так що без фанатизму...
— Гаразд. Я чув, ти маєш сенсацію... Заради сенсації будеш їсти...
— Ви справжній дипломат, Леве Львовичу, — похвалила Безрукого дівчина.
— Що є, то є... — погодився вундеркінд. — Але сенсацію мені підказала знову ж таки Люба. І я не зможу їсти, якщо зразу ж нею не поділюся...
— Є пропозиція об'єднати сенсацію із смакуванням, — запропонувала Марі.