— Чудово! — вигукнув Безрукий. — А чи не здається вам, друзі, що якраз із цих старих левів і треба було почати пошуки? Чує моя душа, що саме в них таємниця! Як ви вважаєте?..
— Я займаюся цими левами. Дуже серйозно... — мовив Борис. — І правду кажучи, маю на них велику надію... Бо інакше я навіть не знаю, де шукати... Та й часу обмаль... Так що, Леве Львовичу, все під контролем!..
— Тоді пиріг! І поговоримо про жінок. Трохи їх похвалимо. — Безрукий увімкнув телевізор. — Одним оком подивлюся новини, — пояснив осудливому погляду Марі. Вона була запеклим противником телевізорів і комп'ютерів. Її стихією було читання...
Якраз почалися новини. «Львівський мер від невідомого колекціонера отримує цікавий подарунок», — прозвучало в анонсі. Лев і Борис витріщилися у телевізор.
«Колекціонер, який побажав залишитися невідомим, зробив мерові унікальний подарунок на іменини — кам'яну скульптуру Юрія Змієборця, який сидить на цареві звірів. Унікальність якраз полягає в тому, що це перший витвір мистецтва, де легендарний Юрій Змієборець не на коні, а на леві...» — Безрукий від хвилювання почервонів, Борис, навпаки, побілів і не кліпав.
— Я в шоку... — почав вундеркінд, але не пояснив причини шокованості. Бо голос за кадром закінчився, а почав говорити мер. Він стояв біля скульптури, гладячи гриву лева.
«Добродій, який подарував цю скульптуру, пояснив мені по телефону, що вона з'явилася в нього декілька десятків років тому за дивних обставин, які з певних причин зараз він не може і не хоче розголошувати... А ще він зауважив, що йому снився Юрій Змієборець і намовляв передати скульптуру саме мені... І дуже настирливо чоловік просив залишити Юрія Змієборця на левові у приміщенні ратуші... Ось така історія...»
— І що ви думаєте робити із скульптурою? — запитав репортер у міського голови.
— Залишити в кабінеті. Тепер це власність міста... Але перед тим 6 травня, якраз у день святого Юрія-Змієборця і Переможця, покровителя Львова, я цю скульптуру освячу саме у соборі Святого Юра... На щастя...
— Що ж тепер виходить?.. — запитав збентежений вундеркінд. — Що душа Львова у цьому осідланому Змієборцем левові?..
— Можливо... — почухав кучері Безрукий.
— І я марно стоптував ноги за фотографуванням і губив очі в тисячах світлин левів?..
— Ні. Згодом опублікуєш альбом... — порадив Лев. Вундеркінд його обпік поглядом. — Жартую... — виправився Безрукий. — Ця версія з левом, осідланим Змієборцем, має право на життя, бо багато що пояснює... Особливо збіг з посланнями, і так далі... Але ти обов'язково ретельно перевір тих старих левів із зруйнованої ратуші... І дізнайся, будь ласка, чи часом не залишилося хоча б кілька фрагментів інших скульптур. Ти ж казав, що тільки п'ять скульптур збереглося?..
— Так...
— Пошукай, може, є більше... І думаймо всі, як нам скористатися послугами голуба... На жаль, за пазухою ми його носити, як Борислава змію, не можемо.
— Чому? — запитала Люба. — Завтра вранці спробуємо...
— Борисе, ти чого схмурнів? Радіти треба, що з'явилася непогана зачіпка. І цілком ймовірна, до речі, — розраджувала юнака Марі.
— Я тобі відповім! — взявся пояснювати Безрукий. — Бо наше чудо природи з ботанічного саду радіє лише з того, що відкриває само! А безсовісний мер зіпсував йому всю насолоду від пошуків. Так, вундеркінде?
— Ні, — відповів Борис. — Не подобається мені цей осідланий лев. Дуже не подобається. Я відчуваю від нього загрозу.
— Певно, мер теж відчуває, бо вирішив його освятити, — мовила Люба.
— Або освяченням хоче лева захистити. Від зміюк, — припустила Марі.
— Якщо у цьому левові є душа Львова, — резюмував Безрукий, — то ви всі маєте рацію!
39
Безрукий зайшов на кафедру з роззявленим від подивування ротом. Бо в коридорі він зустрів декана Стійку Бориславу Болеславівну, яка всміхалась!.. Господи, що ж це таке мало в світі статися, щоб на її висхлому суворому обличчі з'явилася усмішка?.. Та ще яка?.. Не зверхня, не намальована, а справжня?..
— Знаю тільки один варіант, який може стару знервовану діву змусити скалити зуби, — ділився досвідом професор Клин, погладжуючи сиву бороду.
— Не жартуйте... — не йняли віри всі.
— Так, і цей варіант носить горде звання — чоловік!
— Ні... Та де там... То ж яким треба бути чоловіком, що на таку змію спокуситься?
— Значить, знайшовся. Світ зараз такий — щомиті творить дива.
— Не віримо... — винесли вердикт колеги.