— Ваша справа, — відмахнувся професор. — Але якщо моя правда — з кожного невіруючого пляшка коньяку...
— Згода.
Лев мав підозру, що радість Змії може бути викликана не чоловіком, а привидом. Тобто мати якийсь зв'язок з душею Львова. Але ж він своїм припущенням ні з ким не може поділитися. З однієї простої причини: йому не повірять. І скоріш за все, одноголосно поставлять діагноз — божевілля на етнографічному фунті.
До обіду у Безрукого все валилося з рук, а після обіду обізвався його мобільний телефон.
— Привіт, Безрукий!.. — почув Лев до болю знайомий голос. — Як справи?
— Добре, — буркнув Лев.
— Коротше, я хотів тобі сказати: пам'ятай, що ти маєш доньку і дружину.
Лева затрясло.
— Це погроза, Яремо?
— Ні, нагадування... — Мобілка запікала.
Безрукий кілька разів безуспішно передзвонював, щоб застерегти Лавника від дурниць. Але абонент раптово опинився за межею досяжності. Наче в прірву канув.
Безрукий не міг утримати себе в руках. Лють його переповнювала, ось-ось мала вивергнутися вулканом і змести все на своєму шляху. Лев покинув папери і зазбирався додому. Як на зло, прийшла секретарка і повідомила, що через півгодини Лева Львовича чекає в кабінеті Борислава Болеславівна.
— З яких питань? — гаркнув на невинну дівчину Лев.
— З питань, відомих Бориславі Болеславівні, — на нахабний Левів напад незворушно відповіла секретарка, завиляла своїм симпатичним задком і демонстративно гримнула дверима.
— Помаленьку перетворюється у Стійку, — зробив висновок професор Клин, облизуючись. — Щоправда, таку, що не гріх трохи пожмакати...
— З ким поведешся, у того й наберешся... — видихнув молодий практикант. Було помітно, що сіднички секретарки його добряче схвилювали.
Але не Безрукого!.. Він з десяток разів вискакував з кабінету, аби швидше вже тих півгодини минуло. Коли зайшов у приймальню, секретарка буркнула:
— Борислава Болеславівна передумала. Ви вже їй не потрібні.
— Коли передумала?
— Давно, — відверто мстилася секретарка.
Безрукий нахилився до дівчини. Його очиська на відстані тридцяти сантиметрів втупилися в оченята красуні і не відпускали, як вона не намагалася вирватися.
— Слухай, дитино! — з притиском мовив Лев. — Якщо не хочеш, щоб від тебе сахалися, як від змії, — кивнув на двері Стійкої, — змінися! Почни з простого — поважай людей! А то помреш злою самотньою дівою! Кажу тобі, як той, хто знається з привидами, — додав для кращого ефекту.
Коли Безрукий виходив з приймальні, помітив на чолі секретарки крапельки поту. «Подіяло», — подумав задоволено і помчав додому. Бо на серці зависла тривога.
Марі з Ганнусею вдома не було. Лев не випускав з рук телефону. Дружина затято не відповідала. Затарабанив у сусідчині двері.
— У мене дзвінок працює, Левчику... — Пані Стефа була нині солодкою, як хліб з медом.
— Ви не знаєте, де Марі з малою? — запитав Безрукий, ігноруючи її іронію.
— Без поняття... Не бачила... А що трапилося?
— Нічого...
— Якщо нічого, то чого ти, чоловіче, як пес, що зірвався з ланцюга?.. — Безрукий нічого не відповів, лише гримнув перед пані Стефою дверима.
— Ненормальний!.. — почув за собою.
Набрав номер Бориса.
— Ти часом не в курсі, де Марі? — запитав без привітання.
— Ні.
— А Люба де?
— Люба зі мною. Зараз... — Пауза була як вічність. — І Люба не знає, — повідомив Борис. — А у нас погані новини... — додав вундеркінд.
— У мене теж.
— Що сталося? — захвилювався хлопець.
— Марі з Ганнусею зникли!
— Куди?
— Борисе, якби я знав, я б тебе не питав. Усе, бувай, — Безрукий вирішив, що має робити.
Він узяв ключі від маленького авто Марі. Ледь втиснувся у салон. Завів з третьої спроби. Поїхав під пильним підгляданням сусідки... І не лише її...
У Сокольниках перед «Ашаном» Безрукого гордо зупинив міліціонер. Змахнув паличкою впевнено, усміхнувся у свій досвідчений вус, мав гарний настрій...
Лев вискочив з машини, як смерч. Усміх міліціонера застиг від того, що на нього сунувся, як вихор, патлатий, знервований звір. Здавалося, руйнівній силі цього вітру не завадить ні форма, ані смугаста паличка... Від того чоловік у формі трохи зніяковів.
— Що сталося?.. — Міліціонер виявився метикуватий. Перший поставив найпоширеніше в його роботі запитання.
— Дружина з донькою зникли, — признався Лев, шукаючи в кишені документи. Та які документи, коли він з квартири вилетів без голови!
— Їдьте, — відпустив порушника міліціонер, бо не хотів сперечатися з долею, яка болем визирала з очей величезного, розпатланого, як лев, чоловіка... «Йому б трохи більшу машину...» — подумав міліціонер, коли Безрукий втискувався у малолітражку.