Проминув Липники, їхав добре утрамбованою лісовою дорогою. Авто залишив на галявині серед травневого листя, що дихало на повні груди. У траві купалися різнобарвні квіти, ніжили пелюстки у променях сонця, що пробивалися через молоді, ще салатові крони.
Хутір Кринички блаженствував, наче плавав на хмарі. Таку красу, що від неї перехоплювало дух, Бог заховав серед лісу, чимдалі від прогресу. Огороджений кам'яним муром замок за якихось два з хвостиком роки ніби змужнів. «Живопліт підріс, — подумав Безрукий. — А може, господар змалів, ховається від привидів? — стрельнуло в голову й аж закололо в скронях. — І від безсилля чи нудьги починає шукати напасті на свою шкуру?»
Лев обійшов мур навколо замку. Підшукав собі місце з тилу, щоб пробратися всередину, бо через головні ворота заходити не хотів, — щез минулого разу пам'ятав камери, що, як павуки, висіли в закутках і чекали на якусь необережну муху.
Зачепився рукою за дашок стіни і за мить уже опинився в саду, у полоні елітних яблунь. Вичікував, приглядався, прислухався, принюхувався... Враз вуха й ніс доповіли, що жертва сама суне в його лабети. А очі ще не бачили... Лев притримав дихання, заспокоїв кров. Не дав собі піддатися на порив нападу. Витримав важку, нудну, гидку паузу... І за це був винагороджений... лисою потилицею, що знаходилася на відстані десяти метрів і, наче маяк, манила до себе. Стрибати чи ні? Безрукий уявив себе хижаком, левом, звіром, а не примітивним Левом Львовичем; одягнув шкуру і м'які лапи; і вже за лічені секунди лиса голова безпомічно харчала на ніби перетиснутій обценьками шиї... Лев трохи попустив карк жертви. Голова судомно вихлюпнула з легень залишки затхлого повітря, а потім так само конвульсивно вдихнула свіжого...
— Безрукий, відпусти... — прохрипів Лавник.
— Де Марі і донька?.. — Разом із запитанням Лев, навпаки, трохи посилив натиск. Притримав. Для відповіді попустив...
— Безрукий, ти вкотре здурів!
Лев відчув, що Ярема почав м'якнути. Підпер ним яблуню, став навпроти, грізний, як кат, що ось-ось має відправити у вічність жертву, котра неабияк йому допекла.
— Чесне слово, не я... — простогнав Лавник. — Клянусь!..
Щирості Яремі було не позичати. І Лев це відчув. Як і вперше, коли із своїми хлопцями з «гопака» захоплював озброєну охорону судді Лавника, а не Лавника-пенсіонера, в арсеналі якого залишилося двоє сторожів.
А хто?
— Не я... — повторив Ярема і спитав: — Ти сам?.. — Він захвилювався. — Без своїх головорізів?.. Бо мене тепер нікому захищати... Кому, крім божевільного Безрукого, потрібен пенсіонер?..
— Не задурюй мені вуха, Яремо!.. Ти телефонував мені?..
— Та ні, Безрукий!.. Чи ти хочеш силою вибити з мене зізнання?.. Це тобі не допоможе знайти...
Лев вийняв мобільний. Показав Яремі номер.
— Твій? — запитав.
— Мій... — промимрив Ярема. — Але...
3 цього номера мені дзвонив твій голос і попереджав, що я маю дружину і дитину... — Лев схопив Ярему за шию. — Як ти це мені поясниш?..
— Ніяк...
— Де твій телефон?..
— У хаті...
— Ходімо...
— Ти сам?.. — перепитав Лавник, злякано оглядаючись. Пам'ятав, як Левові друзі обрубали йому всю сигналізацію.
— Сам, сам... Не панікуй. Чим менше очей буде бачити, як я тебе пришию, тим легшою буде твоя продажна душа...
Телефона ніде не було. Лавник метався по замку, аж упрів, потім прокрутив записи з камер спостереження.
— Капець!.. — опустився він на крісло. — Мене підставили... Я нікуди нині не їздив... А вчора ввечері по мобільному розмовляв із Зоряною.
— То що мені тепер порадиш робити?.. Ти ж суддя.
— Викликати міліцію! Негайно повідомити про зникнення людей! — порадив Лавник. — Час!..
— Не людей, а дружини і дитини, Яремо, — мовив Лев утомлено. — А це як небо і земля... Але якщо я дізнаюся, що ти причетний...
Лавник, здається, ожив. Відчув, що небезпека минула.
— Я багато до чого причетний, Безрукий... — гаркнув Ярема. — Але твоєї дружини і доньки я не викрадав!.. Ясно?.. Я з сімейними почуттями не жартую... Повторюю, час!.. Здається мені, він для тебе дуже дорогий... — Лев націлився на Лавника вказівним пальцем, вагався, чи казати йому щось дуже важливе. — І для мене теж, погоджуюсь...
Виходив Безрукий від Лавника головними воротами. Ярема його проводжав, наче друга після чаркування.
— Якщо я вже тут, то слушно запитати: що тебе пов'язує із Змією?
— З ким, з ким? — Лавник не приховував іронії.