— З Бори славою Болеславівною Стійкою!.. Не вдавай дурника!..
— Вперше чую про таку! — майстерно здивувався колишній суддя. Але нещиро.
Лев вийняв фотографію, де Ярема в товаристві Зоряни і Борислави чаюють.
— Ще скажи, що вперше бачиш.
— Вдруге, — признався Лавник, не виявивши жодної підозрілої емоції.
Безрукий стиснув кулака. Вилиці скам'яніли на його обличчі.
— Знаєш що, Яремо! Відкрию тобі один секрет...
— Знаю, — перебив його Лавник. — Якби ти був упевнений у своїй нормальності, ти б мене тут-таки, без крапельки жалю, придушив...
— От і молодець! — усміхнувся Безрукий. — Сподіваюся, знання допоможуть тобі вижити... Найближчим вирішальним часом...
Ще дорогою, коли перед очима з'явився дорожній знак «ЛЬВІВ», Лев по телефону таки повідомив міліцію про зникнення Марі і Ганнусі.
— Чекайте слідчо-оперативну групу за останнім місцем перебування зниклих, — строго відповіли йому.
— Тобто вдома? — перепитав Лев.
— Тобто на Франка, 80, — відповіла знервована трубка.
День замість трохи втомитися, скинути божевільні оберти, лише набирав психічного розладу... «Чого ти, шановний, ще мені підкинеш?.. — запитував подумки його Лев. — У переддень святого Юрія Змієборця, який заварив таку кашу, що не знати, чи її можна проковтнути, не вдавившись... І невідомо, чи та каша існує, разом зі мною і світами, в яких я думаю, що живу?.. Господи, дай мені прокинутися і побачити поруч Марі з Ганнусею!.. Живих, здорових і усміхнених!.. І забути назавжди про душу міста, яку чомусь я маю рятувати!.. Хочу бути заземленим!..»
Безрукий обігнав важелезного сміттєвоза. Підсік його, зупинився перед самим носом. Біля смітників, які вантажівка якраз мала почистити. Надибав на задньому сидінні автівки якогось пакета. Повиймав з кишень увесь мотлох і спакував туди. Якраз до його машини підбіг розлючений робітник із сміттєвоза і своєю брудною рукавицею явно не з мирними намірами загримав у вікно. Хотів провчити нахабу з малолітражки, яку легко можна було, мов бридкого жука, розчавити і зразу ж спакувати у захланне смердюче черево спецмашини. Безрукий повільно відчинив вікно. При вигляді величезної патлатої голови запал робітника згас умить.
— Стукни його! — кричав з кабіни колега. Йому легко було радити, він не бачив, хто там сидить за кермом.
— Викинеш? — Лев вручив чоловікові пакета. Той мовчки взяв. — Дякую, — мовив Лев і ввімкнув лівий поворот.
Уже в дзеркалі заднього виду Безрукий побачив, як чоловік спересердя закрутив тим пакетом і зі всієї злості запустив у ненаситне черево сміттєвоза.
— Навіщо нервувати? — запитав Лев і подумав: «Дійсно, навіщо давати дурні поради?.. Спершу сам себе вгамуй, а потім уже радь...»
40
Безрукого біля під'їзду вже чекали схвильовані Борис і Люба.
— Ну що? — запитав юнак.
Відповіддю була сирена міліцейської машини, яка щодуху мчала вулицею.
Лев написав заяву, дав показання. Міліціонери обслідували квартиру, нічого підозрілого не знайшли, обіцяли розібратися.
Вечір літав над Львовом повільно, ніби випущена з обіймів сонця перестигла кульбаба, що розсіює свої пушинки, наче спускає на місто парашутистів-шпигунів.
— Що ви тепер будете робити? — запитав Борис.
— Чекати завтрашнього дня... — відповів утомлений Лев. — Як Божої милості.
— Такий якийсь завислий момент настав, що я навіть не можу порадити вам своє улюблене — діяти...
— Розумію...
Підійшла Люба. Притулилася до Лева, як маленька дівчинка, що шукає поради в батька. Так само притулялася до нього Марі, і від раптового спогаду серце Безрукого обливалося кров'ю.
— Може, ми залишимося з вами? — запропонувало дівча. — Я зготую попоїсти... Потім разом досидимо до завтра... А там... — Люба недоговорила.
— Дякую, ангелятко, — розчулився Лев. — Але мені треба побути самому. Подумати... Завтра вранці зустрінемось на проспекті, як домовлялися.
— А Марі з Ганнусею?.. — Юне чудо з ботанічного саду Борис Мудрагель зовсім не був схожий на себе — завжди усміхненого, оптимістичного... А якщо навіть і схвильованого, то дієвого, без нотки сумніву у перемозі... Тепер Борис виглядав розбитим... Як людина, яка відчуває, що прожила життя, що скоро — фініш, а так і не досягла омріяного...
— Будемо сподіватися, що після завтрашнього дня, чим би він для нас не закінчився, Марі з Ганнусею їм будуть не потрібні. І вірю, що з ними все гаразд... Бо інакше я за себе не ручаюсь...
— Ви думаєте, що викрадення пов'язане із завтрашнім днем?