— Іншого пояснення не знаходжу.
— Тоді мусить бути в цьому якийсь смисл... — міркувала Люба.
— Щоб паралізувати Лева Львовича... — Борис звернувся до Безрукого: — Виходить, ви докопались до чогось, що їм загрожує... Або ви на підступах до розгадки таємниці... І цим викраденням вони не дали вам довершити справу, просто вкрали дорогоцінний час, відволікли від розгадки...
— Можливо... — погодився Безрукий.
— Або їм на заваді Марі чи Ганнуся... — припустила дівчина.
— Краще вже Борисів варіант, — вирішив Лев. — До речі, друже, а що ти мені нині казав про погані новини?
Юнак вагався, чи казати. Не хотів добивати друга. Але Левів пронизливий погляд змусив.
— Голубів немає на проспекті Свободи. Жодного!
— Чому?
— Не маю поняття... — розвів руками Борис.
— Погано... — Лев глянув на Любу, як на спасіння. Але дівчина теж безпомічно звела плечі. — Будемо сподіватися, що завтра прилетять... Може, їх хто злякав?
— А якщо не прилетять? — запитала Люба.
Безрукий вичавив мляву посмішку.
— До тебе не прилетять?.. Припини, красуне!.. Такого не може бути. — Люба лише встигла поворушити губами, та вимовити хоча б звук Лев їй не дав. — Якщо ти хочеш запитати «чому?», я тобі відповім. — Дівчина закивала. — Тому що просто не може бути!.. Крапка.
Вундеркінд поплескав Лева по плечу. Ніби погладив. Підбадьорення не вийшло, радше співчуття.
— Гаразд, Леве Львовичу, ми йдемо! З Ганнусею і Марі буде все добре... Я відчуваю...
— І я... — запевнила Люба розчуленим голоском, в якому бриніли сльози.
— Я вам вірю. — Безрукий провів своїх юних друзів до дверей. Там на них уже чатувала пані Стефа.
І тут Безрукого замуляла думка.
— А де ви сьогодні були? — витріщився на стару Лев.
— Ти що — Господь Бог, щоб я тобі сповідалася? — відрубала пані Стефа і зникла в своїй квартирі. Дуже вже підозрілим їй здався сусід. У неї навіть промайнула думка викликати міліцію. Але відразу й зникла. Пані Стефа згадала, як минулого разу за хибний виклик її ледь саму не зачинили...
«Якщо стара знову вляпалась у якусь чортівню з подачками, я не здивуюсь», — подумав Безрукий і втупився у вікно...
41
Борислава Болеславівна спала, як дитя після купелі. Прокинулася свіженькою, наче скинула з себе кілька десятків років... З кухні доносився запах кави... Встала, потягнулась задоволено, як травнева кітка, одягла халат і попливла на запах блаженства... Пилип сидів за столом, теж ніби помолоділий і задоволений, як слон...
Її чекало паруюче горнятко... І не просто горнятко запашної кави, а кави, зготованої для неї — чоловіком!.. О, яка то насолода бути потрібною!.. У цю мить Борислава ладна була віддати себе всю разом з душею цьому уважному чоловікові!..
— Тобі, кохана... — показав на каву Пилип.
«Кохана?!» — Борислава аж завернула очі від цих чудодійних слів.
— Дякую...
Двоє вмиротворених людей промовчали цілий ранок — боялися сполохати щастя. Глипнувши на годинник, що невідь-нащо штовхав свою стрілку вперед, Борислава хоч-не-хоч мусила заговорити.
— Мені треба йти на роботу... — наче відпрошувалась у Пилипа. — У мене там дисципліна і порядок... Навіщось...
— Тоді до вечора... — Чоловік теж зазбирався. — Можна мені ще прийти?..
— Гадаю, що треба...
— Ти моя мрія, Бориславо...
— Ти теж схожий на казку...
— Я боюся тебе втратити...
— Ну, чесно кажучи, ти ще мною не заволодів... — хитро зіщулила очі Борислава і несподівано для себе поцілувала Пилипа. — А що, є загроза?..
— Є. Зважаючи на деякі нюанси...
— Впораємось. Знаєш, скільки я вже тих нюансів на світі білому приборкала?..
— У тому-то й справа, що вони із світу... небілого...
Стійка на декілька секунд замислилась. Її високим мудрим чолом зморшками пробігли хвилі сумнівів.
— Якщо ми захочемо, ми переборемо всі нюанси, — сказала впевнено Стійка. — Головне — пережити завтрашній день.
— А який завтра день?
— Святого Юрія. День звільнення... Від минулого... — уточнила Борислава.
Робота не повзла, як завжди, в монотонних вичитуваннях підлеглих, а кипіла. Стійка ні до кого не прискіпувалась і вже після обіду зауважила, що люди, коли їм не заважати безглуздим контролем, роблять більше, ніж від них очікуєш... Аж образливо стало деканові, що ледарі і прогульники виправилися самі, без її, так би мовити, прямого командного втручання...
А після обіду Бориславу Болеславівну знудило. Вона трохи постирчала за комп'ютером, а потім вивергнула із себе купу слизу з плямами кави прямо у смітничку під столом. Вона так затято блювала, що аж забігла секретарка Ксеня.