— На що ти натякаєш?
— На дурну долю...
— У тебе гарячка? — запитала Борислава, прикушуючи язика. Їй раптом здалося, що Пилип здогадався, що в ній сидить привид... І натякає, що він слабує через неї. Тому інстинктивно почала шукати виправдання на закиди ще вчора такого коханого чоловіка.
— Можливо...
— Тоді до завтра.
— Дай Бог... Якщо дотягну...
— Дотягнеш, коханий, — запевнила Борислава і розридалася на весь будинок. За що їй така кара, за що? А щастя вже було так близенько, поруч, у самому ліжку!..
42
Ніч звалилася на Левову голову з повним міхом страхів. Він механічно бродив квартирою, заглядав у кожен закуток, наче шукав там свою долю, а очі були деінде. Очі вишукували спотворене майбутнє, якого жахався... Воно було темним, смердючим і гидким... Скільки не переконував себе, що все буде добре, потрібно тільки дочекатися маленького кволого завтра, яке обов'язково настане і поставить усе на свої місця, — душа не вірила... Таж повір, рідненька, це простіше простого!.. Бо час усе одно йде!.. Навіть якщо він повзе... Дочекався ж він за своїх тридцять п'ять років уже майже тринадцяти тисяч «завтра», мусить дотягнути і до «завтра», яке в календарі має єдину і неповторну назву: «6 травня 2015 року»... Мусить!..
Така темінь була на душі, що Лев увімкнув усе світло, яке було в хаті. Включно з ліхтариками й іграшковим світильником донечки... Не допомагало... Бо без Ганнусі і Марі все штучне світло — найтемніший морок... Безрукому раптом відкрився смисл його життя. Це — Ганнуся і Марі!.. Все!.. Без них — немає і його...
Ні, він не буде носитися по квартирі, як привид, він зараз же вирушить по них!.. Негайно!.. Рвонув на себе двері і застиг. Перед Левом з палицею в руці, наче смерть із косою, стояла маленька пані Стефа, а здавалася непорушною скелею.
— Назад!.. — скомандувала, та так владно, що Лев наче приклеївся до порога. Не міг зрушити з місця: ні вперед, ні назад, ні будь-куди... — Я запитала в Бога поради, — бабця світилася вірою, — відкрила навмання Біблію і ткнула пальцем. Господь просив тобі передати: «Отож не журіться про завтрашній день, бо завтра само за себе поклопочеться. Кожний день має досить своєї турботи!»... Так що — назад!..
І Лев послухався. Покірно обернувся і посунув у квартиру. Бо дійсно: що він проти ночі зможе зробити?..
Ліг на застелене ліжко не роздягаючись. Втупився у настінний годинник. Пильнував стрілку. Враз йому здалося, що годинник зупинився. Скочив, підбіг, приклав вухо — цокає. Знову ліг... Думав над словами із Святого Письма, які вустами пані Стефи звелів передати йому Господь... Трохи полегшало... Але час і надалі вперто повз, стікаючи кров'ю, як смертельно поранений звір із здобиччю в зубах до своїх маленьких голодних звіренят... Бо зупинитися не мав права... І на тому йому величезна дяка... Може, врятує...
Коли до ночі вже почали засилати сватів треті півні, вибухнув забутим теленьканням хатній телефон. У Лева закалатало серце голосніше, ніж те застуджене старече харчання... Він зняв слухавку.
— Алло, — сказав не своїм голосом.
— Безрукий, ти?
— Я.
— А чому на твій мобільний якийсь ідіот відповідає?.. Розказує про парад планет над сміттєзвалищем, прихід месії, кінець світу... Я вже думав, що ти здурів по десятому колу... Ти сам, Безрукий?..
— Кажи, що хочеш, Яремо?..
— Треба серйозно поговорити...
— Я сплю...
— Не мели дурниць, у тебе вся квартира світиться.
— Ти де?
— Під твоїми вікнами, де ж іще... Вийди...
Лев кинув прив'язану слухавку, встав, виглянув у вікно. Знизу, з-під вуличного ліхтаря йому помахав рукою Лавник. Безрукий кілька секунд непорушно дивився на Ярему з ріжками, які прималювали йому промені ліхтаря. Левові вкрай не хотілося бути схожим на цього лисого заблукалого чортяку, тому він повернувся до слухавки і сказав:
— Заходь... Коли вже ти тут.і. Код на дверях...
— Та знаю я код... Не мучся... — не дав договорити Лавник.
Те, що пані Стефа Ярему засікла, сумніву не було. Але Лева це зараз аніякісіньким чином не хвилювало... Навпаки, стара інколи своїм згасаючим зором може підмітити таке, що простому, здоровому, кров з молоком смертному, у якого зір, як телескоп, навіть не снилося...
Лавник мовчки обходив квартиру, наче був удома. Лев йому не заважав, снував за ним слідом, принюхувався, придивлявся, вишукуючи каверзи...
— У тебе все інакше тепер, Безрукий... Колись твій барліг був схожий на недбало випорпану яму, завалену гілляками, а тепер.;. — він думав, як дотепніше підібрати порівняння. — А тепер на запашний вулик з дбайливою маткою... Але відчуваю, друже, що ти все-таки трутень... Особливий якийсь, якого матка ніколи не прожене... Навіть на зиму, щоб не об'їдав...