— Ти все сказав? — витріщився на Ярему Лев.
— Ні. — Нічний непроханий зайда закивав головою, наче його тіпало. — Мене дивує, що ти, Безрукий, спокійний... Головорізів своїх бракованих не залучаєш... Жінка з дитиною пропали, а ти лежиш собі, мрієш про завтра...
Безрукий лише глипнув на Лавника, і той збагнув, що ляпнув зайвого. Хотів реабілітуватися, попросити вибачення, але не встиг. Лев крутнувся на одній нозі, а другою приплюснув Ярему до стіни. Трошки нижче шиї. Лавнику на голову впав годинник і зацокав швидко, ніби від стресу дістав тахікардію... Ярема випнув до стелі очі. Чого-чого, а такого розвитку подій він не сподівався... Безрукий не відпускав Лавника, навпаки, якимсь дивом дивним ще більше стискував...
— Годі... — простогнав нахаба. — Я пожартував...
Безрукий миттю прибрав ногу, і Лавник повільно сповз по стіні. Дихав він уривчасто, голова зблиснула потом.
— Ми вже побалакали?
— Ні, — знову відповів Ярема. — Я почав не з того...
— Слухаю...
— Сьогодні, вірніше, уже вчора увечері додому не повернулася Зоряна... Тобто вона у мене живе... Віднедавна...
— Співчуваю...
— Безрукий, говори ясніше!.. — спалахнув Лавник. — Чому співчуваєш: тому, що не повернулася, чи тому, що живе?..
— Що не повернулася. А це має суттєве значення?
Лавник важко видихнув. У нього з Безруким ніяк не клеїлася розмова.
— Взагалі-то не має... Ніякого... Так-от, їй раптово стало на роботі зле... Вона ще й обблювала якогось крутого типа...
— Умиється...
— Безрукий, помовч! Ти зовсім не вмієш слухати — тільки лапами давити... Викликали «швидку»... Зоряна від лікарні відмовилася — відвезли додому... До неї, не до мене...
— Ясно. До тебе туди не кожен танк доїде... — ущипнув Лев. — А ти в неї був?..
— У тому-то й справа, що вона мене не впускає... Каже, що не хоче, щоб я бачив її такою...
— Якою?
— І я себе питаю: якою такою вона може бути, аби я не міг її бачити?
Безрукий нарешті за шкварку підняв Лавника з підлоги. Попід руку, як підпилого приятеля, завів на кухню, всадовив на крісло, сам сів навпроти.
— Ти хочеш, Яремо, щоб я тебе пожалів? — запитав насмішкувато. — Тоді мені дуже шкода, що тебе кидають жінки... А знаєш, чому кидають?.. Бо ти — фальшивий!.. Ти коли-небудь пробував подивитися на себе збоку?.. Певно, ні... Бо побачив би, що ти можеш бути або рабом, або рабовласником. А нормальною людиною — ні. Продовжувати жаліти?
— Не треба... Я ще не розповів. Я просто люблю деталі. Це тільки вступне слово...
— Ранок наближається...
— Для тебе це краще. Ти ж підганяв час, еге ж?.. А зараз навіть не маєш що підганяти — годинник розбився об мою довбешку... — кисло посміхнувся Ярема. — Дай кави, Безрукий! — не попросив — наказав.
Поки Лев готував каву, Ярема щось інтенсивно обмірковував. Зморшки бурхали по його чолу, як хвилі на морі в шторм.
— Добре, буду з тобою начистоту, — вирішив, зрештою, посьорбуючи каву. — З тебе, бачу, все одно нічого не вивідаю... Ти теж, Безрукий, якийсь нелюдський, але не штучний — точно, правду кажеш... Отже, тобі відомо, що твоя сухоребра змія (треба ж! І Лавник це помітив!) шукає душу Львова. До пошуків якось залучила Зоряну. І мене...
— Знаю...
— І в нас поселилися привиди... У Бориславу — якийсь Домовина з ратуші, у Зоряну — Чорна дама з кав'ярні, що на розі вулиць Руської та Федорова, у мене — Чернець з підземелля Єзуїтського собору. Що продав колись, баран, душу дияволові... — Лев округлив очі, від несподіванки сьорбнув забагато кави, обпік піднебіння і закашлявся.
— Хіба ти цього не знав?.. — здивувався Ярема. — Тоді будеш знати... Тепер це вже мені нешкідливо. Може... А от Борислава і Зоряна не можуть зайти на територію храму... Підселенці їх не впускають, певно...
— А ти?
— Я не встиг спробувати, хоча хотів. Інтуїція вперто підказувала почекати... І добре, що не встиг... Бо нині не лише Зоряну «швидка» забрала, але й до Борислави на роботу приїжджала... Але Стійка встигла втекти... Симптоми, до речі, ті самі... Блювота і корчі... Так що зі мною могло бути те ж саме...
— Вітаю твою інтуїцію, Яремо!
— Не іронізуй, друже... Це ще не все... — Ярема зіщулився і змалів. — Я люблю підозрювати, ти ж знаєш... І я найняв одного відомого екстрасенса, аби дещо перевірив. Результат такий: Домовини в ратуші немає. А Чорна дама і Чернець спокійнісінько бродять собі підземеллями і лякають смертних. Отак!..
— На що ти натякаєш?..
— На те, що в мене і Зоряну підселився хтось інший, Безрукий!.. Хіба не ясно?..