— У соборі Святого Юра теракт!.. — прокричав він у свою рацію. Більше не встиг. Тіло зм'якло, стало таким, як у котяри, що у блаженстві спить на печі. Через декілька секунд, коли таксист захарчав, Безрукий зняв з його шиї руку.
«Ще ментів бракувало...» — подумав Лев, кинув на переднє сидіння гроші за проїзд і вийшов з машини. Повернувся, докинув ще дві купюри. За моральну шкоду...
Безрукий сховався за товстою старою липою. Спостерігав. Нічого підозрілого. І це найбільше лякало. З головних воріт собору вийшла Люба. Попрямувала до таксі. Лев її гукнув. Дівчина теж шмигнула за липу...
— Що там?.. — запитав Лев.
— Скульптура Юрія Змієборця, який сидить на леві, цікава... — почала Люба. — Ще такого поєднання я не бачила... Поставили її на масивний дерев'яний стіл, застелений вишитою скатертиною... Як на п'єдестал...
— Де?.. — Враження від скульптури Лева не цікавило — зараз йому було не до мистецтва.
— На подвір'ї. Під сходами. Якраз навпроти входу в собор. Троє чоловіків її охороняють. Цікавих не підпускають. На прохання туристів сфотографуватися відповідають, що потім. Після освячення...
— Де мер?..
— У соборі...
— Молиться?..
— Не знаю, що він там робить... Напевно... — відповіла дівчина. — Я бачила, як він туди заходив. Сама у храмі не була... А що, треба було зайти?..
— Ні... — відповів Лев і поцікавився: — наших «друзів» не видно?..
— Не бачила...
— По ідеї, правильно... Їх тут треба визирати...
Люба виказала здивування, яке помітив би навіть сліпий. «Чому?..» — як плакат, висіло між її чарівними брівками.
— Молодець, — дипломатично втік від відповіді Лев. — Ти перемогла страх, — похвалив Любу. І... завмер.
Бо з-під світлофора, який пильнував вулицю Шептицьких, вискочив Борис, а за ним — найрідніша в світі жінка, яка пхала поперед себе візочка з найріднішою в світі донечкою!..
— Дякую тобі, Господи, — прошепотів Лев. — І будь ласка, зглянься ще трошки... Крапельку...
Безрукий зірвався, як пес з ланцюга, і помчав назустріч своїм безцінним дівчаткам. Люба бігла за ним. Лев приземлився перед візочком, обцілував щасливу Ганнусю, що тягнулася до татка, наче до пряника, пригорнув до себе Марі, поручкався з Борисом, який виглядав, як полководець, що повернувся з перемогою додому... І ще краєм ока Безрукий комусь підморгнув, наївно думаючи, що цього ніхто не побачив...
— Як ви?.. — запитав турботливо.
Марі не відповіла, лише знизала плечима і обпалила чоловіка таким вогнем, що той ледь не спалахнув. Це мало означати: ти, як завжди, нестерпно-незбагненний; коли все закінчиться, заробиш від мене по повній програмі і ще з надлишком; аби на майбутнє знав: перш ніж щось робити — треба думати; і не лише про себе...
Безрукий згодом готовий був витримати все — будь-які жіночі тортури... Тільки щоб зараз не згинув Львів... О Львове, що ж ти за таке дивовижне місто?.. Коли нарешті ти вгамуєшся, перестанеш шукати проблеми на свою божевільну голову?.. І взагалі, Львове, ти хоч знаєш, що ти на грані знищення?.. Га?.. Знаєш?.. Львів мовчав. Він довірився своїм мешканцям, а вони... Жили собі, мов нічого не трапилося, вирішували свої проблеми. Які для кожного — найважливіші... Львів'янам би у своєму світі вижити — де там їм до війни привидів за душу міста... Де їм до божевілля!.. Вони ж — нормальні... Їм і не снилося, що їхня доля вирішується купкою людей, які мали нещастя бути вплутаними у незбагненний світ привидів... Який висмоктував, як ненажерливий вампір, із них кров і водночас дарував щастя... Нонсенс якийсь, безглуздя!.. І свята правда... А взагалі-то — правда є?.. Чи вона для кожного своя, замаскована під суцільну вселенську брехню?!
А правда була... Бо впав з неба на колінця Ганнусі молоденький голуб і дзьобиком своїм цілував щічки малечі!..
— Дякую, Боже! — вигукнув Лев.
Звуки славлення Бога ще лоскотали повітря, як раптом Безрукий перетворився у злого демона... Бо краєм ока побачив, як метеорним звивистим струмком до візочка мчить... змія!.. Ще мить — і гадюка стрибає на Ганнусю! Мить — і Лев у падінні, невідь-як, незбагненно, вражаючи Бога своєю реакцією, ловить зміюку за шию і здавлює. Вичавлює з неї життя, як сік... Змія трохи борсається, згодом безсило звисає...
А позаду, метрів за п'ять, зчинився гамір... Якомусь чоловікові стало зле... Одні люди кричали: «Швидку!..», інші потерпілого торсали, як манекена, щоб ожив, решта — репетували!..
Лев викинув мертву змію у кущі біля липи, за якою нещодавно ховався. Підійшов до потерпілого. Не здивувався. Це був маг і гіпнотизер Наум Чортополох...
— Леве... — заридала Марі. Вона впізнала мага. — Я... я боюсь...