— Я теж, — відповів Лев. — З мене із страху... за тебе і Ганнусю... вискакує душа... І це означає... Що я не маю права втекти... Здатися — це зрадити вас...
— Тоді...
Лев Марі недослухав. Бо вздрів через дорогу, в парку, Лавника з біноклем, який націлився на... — Безрукий уявив себе біноклем і повернув голову туди, куди дивився Ярема... Побачив — Зоряну Войтович. Вона піднімалася вулицею Озаркевича, що вела до воріт собору. Спокійно, врівноважено, велично, наче по драбині до неба... Оце жінка... — подумав Лев. — Її б... — важко задихав, — думки знати...»
Зоряна теж сховалася за липою... Іншою... Яка прикривала вхід до храму знизу... Липа — легке дерево. І м'яке. Липа — знахідка для скульпторів і різьбярів. Цікаво, кого липа зараз хотіла б із себе вирізьбити?.. Якщо Зоряну — то має смак... Вийшов би шедевр... Якщо Лева — ні... Бо скульптура без емоцій приречена на смерть... Такий Лев був замаскований ззовні...
Безрукий, як п'явка, уп'явся очима в потилицю Зоряни. Хотів збагнути, що в такій доладній голівці діється... Не зміг. Зоряна була як мур, що огороджував собор Святого Юра. Неприступна...
Раптом диво-жінка глипнула на годинника, її рішучість видала навіть потилиця, і вона — рвонула до воріт храму... З іншої сторони вулиці, наче до пекла, з надією перестрибнути казан із смолою, гнав Лавник...
— Стій! — крикнув Ярема. Зоряна впізнала його голос. Однак не оберталася. Навпаки, кинулася бігти. Втікала від Лавника... Перед соборними воротами зупинилася і — наче пірнула. У світ жахів, якого боялася... І недарма мала страх... Бо ще в польоті її обличчя-шедевр стало потворним. Вона впала на руки Яреми... Її тіпало, як наркомана, якому дуже, дуже зле... Лавник устиг. Молодець!.. Спритності його можна позаздрити... Він стиснув Зоряну в обіймах, чим завадив її звабливому тілу звиватися... Видно, це не сподобалося комусь... Бо з пазухи Зоряни висунула голову змія, вкусила Ярему в шию і спокійно поповзла собі до скульптури Юрія Змієборця на левові. Диво!.. Змію ніхто не помічав. Вона витанцьовувала поміж ногами прихожан, вчасно виверталася, щоб на неї не наступили...
Але її бачив Безрукий!.. Шокований і розгублений... Що діється?.. Невже цирк із зміями влаштований для нього?.. Щоб втратити пильність?.. Бо однозначно, головний актор усього цього спектаклю — Борислава Болеславівна Стійка!.. Але де вона?.. До першої залишилося... крапельку...
Лавник упав на Зоряну. Чи то від страху, чи зміїна отрута так швидко подіяла... Навколо них репетували люди. Всі тягнулися до сердець — нікому не спало на думку заглянути їм у душу... Ну принаймні глянути на шию Яреми!..
— Ярему вкусила змія!.. — гаркнув Лев. — Він — твій!.. Повідом лікарям... — кинув Борисові.
— Т-так... — Вундеркінд миттєво втратив велич полководця. Заметушився. — Т-так, — повторив на знак згоди.
— Я з Борисом, — запропонувала допомогу Люба.
— Гаразд...
Безрукий покусав собі до крові губи. Події розгорталися так стрімко, що важко було будь-що передбачити. Лев ухопив Марі попід руку. Вп'явся рукою у візок.
— З Богом! — прохарчав і ринув у натовп. Уклинився в групу галасливих туристів, що вистрибували з автобуса. Туристи — як діти. Вони на деякий, куплений у долі час ставали незалежними від часу. Тому що нікуди не поспішали. Мали все тут і зараз... Мали розум...
На подвір'ї собору вже все було готове до освячення дивного Юрія Змієборця, який заради Львова проміняв свого вірного коня на грізного лева. Раптом Безрукий зблід. Здавалося, його тіло втратило форму. Його всього перемелювала якась катівська м'ясорубка. Асфальт утікав з-під ніг. Лише очі... Очі ще тримали світ під контролем, не втрачали памороки... Очі визирали Бориславу, а її не було... Чому?..
Голуб здійнявся з колін Ганнусі і закружляв над скульптурою. Люди заплескали в долоні. Тоді птах, щоб ще більше порадувати глядачів, усівся на голову Змієборцю.
— Гарний знак!.. — сказав хтось мерові.
І тут голуб заметушився. Замахав крилами, але чомусь не злітав. Наче хто його приклеїв до скульптури... Скоріш за все, це була... змія, яка невідь-звідки з'явилася і причаїлася на шиї Змієборця. Вичікувала свого часу... Голуб приречено махав крилами. Не міг злетіти... Ще мить — і...
Забамкав годинник на Львівській ратуші. Голосно, тривожно, як ніколи. Йому наче хто додав звуку...
Безрукий силою волі зібрав докупи своє перемелене тіло й східцями побіг до собору... Вібрації часу дзвеніли у вухах... Звук застиг у німому очікуванні...
— Ні!.. Ні!.. — Лева зупинив відчайдушний крик Бориса. Він обернувся. Юнак наполегливо не впускав до храму худеньку жіночку з чорною сумочкою в білий горошок. — Ні, мамо... — загороджував їй дорогу. Проте це жіночку не зупиняло. Вона мала мету — і торувала до неї шлях. Тоді Борис, як злодюжка, вирвав у жіночки сумку. Розкрутив її і жбурнув у стіну. Поведінка юнака здавалася б божевільною, якби із сумки на ходу, перш ніж гепнутись об стіну, не вилетів... голуб!.. Миттю зорієнтувався, змахнув крилами і... сів на мур. Змія пожвавішала, підвела голову, зашипіла і застріляла язиком. Вона розгубилася. Не могла вирішити, якому птахові має здавити шийку...