За фахом - психолог. Намагається виглядати, як справжня ледi, а насправдi - у всьому мавпує Лiлiану.
Тiльки но подивись на її сукнi й зачiску - маленька копiя начальницi! Ха ха! Найцiкавiший екземпляр - Ярослава. За нею бiгали по черзi всi нашi мужики. А потiм вирiшили, що вона лесбiянка - їй усi байдужi.
Вовик - типова секретутка. Здається, вони вчотирьох товаришують, хоча й старанно це приховують. Одне слово, не вiддiл, а королiвство Марґарити Наварської.
- А Лiлiана?
- Лiлi - з тих, хто йтиме по головах. I таке було не раз. Ти ще вiдчуєш це на своїй шкірi. Особисто я її не люблю. Хоча це моє суто суб’єктивне враження, не лякайся. О, забула, у них ще була одна - Ольга. Але вона зараз у психушцi. Тепер її колишнiй чоловiк - чоловiк Лiлiани. Лiлi так старалася втiшити його, стала другом сiм’ї. Вони разом вiдвiдували Ольгу. А тепер, здається, хотiли б, щоб вона нiколи не вийшла з лiкарнi. Продовжують її вiдвiдувати. Отакий своє рiдний альтруїзм. На жаль, бiльше нiчого не можу до дати. Тримайся. Може, перейдеш згодом до iншого вiддiлу.
Жiнки допили каву i допалили цигарки. Треба було повертатися до роботи.
Коли Вiра прийшла на своє мiсце, побачила, що у неї на столi лежить великий жовтий помаранч…
* * *Смак i запах першого новорiчного помаранчу - гiркувато солодкий, незвичайний, «заморський» - колись вразив її, п’ятирiчну, став символом родинного свята i дому, якого в неї майже нiколи не було. Вiра пам’ятала себе лише з п’яти до тринадцяти рокiв, потiм починалося глухе темне провалля. Жоден промiнець свiтла не сягав його дна. Часом Вiрi здавалося, що вона iснує на межi мовчання i крику, коли жорсткий смо ляний згусток стоїть у горлi i поволi - залежно вiд життєвих ситуацiй - просувається то донизу (i тодi починаються виразковi болi), то догори, наповнюючи голову вогнем неприборканих слiз. Клятий чужий подарунок лежав на столi i виблискував своїм круглим лукавим боком, викликаючи забутi почуття. «Треба лiкувати нерви!» - подумала вона. Успiшна й доволі самовпевнена на людях, Вiра жила насправді так, нiби з неї, як з того помаранча, хтось тоненьким і пiдступ ним лезом зрiзав шкiру. Вона старанно приховувала своє шалене збудження вiд найменшого доброго слова i була готова майже по собачому служити кожному, хто погладить по головi. Так почуваються сироти й вихованцi дитячих будинкiв. I Вiра намагалася позбутися цього комплексу.
Зрештою, вона багато чого досягла, не маючи за своєю спиною надiйного тилу. За десять рокiв вона кiлька разiв бувала за кордоном i скрiзь почувалася своєю - саме так, як «пророкувала» Саламандра.
З усiх мiст Европи найбiльше їй сподобалося маленьке нiмецьке мiстечко Гарц. Вона ретельно збирала свої спогади про мандри, адже iнших у неї не було. I, знаючи цю ваду, вона, як у мушлю, ховалась у спогади недавнього минулого, збираючи їх по крапли нi i занотовуючи у великий записник. Вона боялася розгубити й їх. Але вони випливали з пам’ятi коли за манеться, вiд’єднуючи мозок вiд реальности, вводили Вiру в транс. З часом вона помiчала, що нездатна керувати своїми почуттями. От i зараз, дивлячись на золотавий бiк плоду, вона нiби марила наяву. Перед її очима постав саме Гарц. Пряничне й цукрове, це мiстечко навiть улiтку мало запах рiздвяного яблуч ного пирога. А головне - потрапивши туди вперше, Вiра вiдчула, що з нею починається «дежа вю»: кожен будинок, кожна вуличка була їй знайома. Колись у студентськiй бiблiотецi їй потрапив до рук фото альбом зi знiмками старовинних вулиць свiту. Там вона й натрапила на знiмок майже лялькового май данчика якогось нiмецького передмiстя з крихiтними будиночками, з фiгурками чоловiкiв у фраках та цилiндрах та жiнок у довгих спiдницях, з бiлими парасольками й квiтами у високих зачiсках. На даґеротипi - праворуч вiд крамницi ласощiв, навпроти мiського фонтану у виглядi голого хлопчика Ганса з гусаком - вона одразу «упiзнала» вiкно будинку, в якому народилася, виросла i тихо померла в оточеннi дiтей та онукiв. Потiм такi ж самi будинки вона «впiзнавала» на даґеротипах iнших мiст.
Багато рокiв потому, пiд час свого першого закор донного вiдрядження, Вiра у Гарцi потрапила на той самий пряничний майданчик. На ньому майже все збереглось у тому ж виглядi.
За своєю хворобливою звичкою губитися, вiдста вати й блукати Вiра непомiтно вiдбилася вiд галас ливої юрби екскурсантiв, що прямувала до ринку дешевого одягу «з других рук». Вона пройшла повз крамничку ласощiв, привiталася з трьохсотрiчним Гансом, що тримав у руках обскубаного дощами гусака. Вiд майданчика брукiвкою вузької вулицi вона вийшла до гаю. За його пагорбами виблискував шпиль старовинного замку. Перебуваючи тут уперше, вона знала, куди йти, i не дивувалася цьому. Вiра знала й те, що так само зорiєнтується у будь якому мiстi, i зовсiм не замислювалася - чому? Одного разу у напiвзруйнованому караїмському селищi музеї, сто ячи бiля глиняної амфори, в якiй пiсок іще зберiгав запах виноградного вина, вона почула пiсню мовою мертвих, смiх жiнок, брязкiт кованого намиста, перегук сусiдiв i запах плову, заправленого гострим перцем та мигдалем…