У Гарцi Вiра вперше вдихнула повiтря свободи - воно мало запах дорогих цигарок i доброго, старо винної марки, пива. Вiра пiднiмалася звивистою стеж кою до замку, вiдсьорбуючи з череватої темно зеленої пляшки напiй свободи. А низом, охайною стежкою, йшли екскурсанти, i таблички вказiвники не давали їм збитися з напрямку. Вiра знала усi картини, усе розташування кiмнат в цьому замку Валейведерiв, бачила усi старовиннi й потрiсканi лютнi на бляклих килимах, могла переказати пасторальнi сюжети гобеленiв. Саме тому вона й не увiйшла тодi досере дини, а сiла зi своїм пивом бiля пiднiжжя маєтку, ревниво споглядаючи, як туристи фотографують те, що належить тiльки їй… Вона заплющувала очi i просто грiлася на сонечку, i мрiї несли її далi - в пурпурово чорну Iспанiю, пiд дощовi куртини Альбiону, на набережну Венецiї. Внизу, за охайним прорiдженим перелiском, купчився кишеньковий Гарц - її перший свiдомий спогад…
- Панi Вiро, ви просили нагадати, що через пiвгодини маєте їхати на iнтерв’ю, - вiдiрвав її вiд думок голос Володимира. - Пiвгодини минуло… i… ви розчавили помаранч… Дiвчата хотiли вас приго стити… Дати вам рушника?
«Що це зi мною? - зупинила себе Вiра, iз подивом роздивляючися свою руку, яка досi стискала сокови тий плiд. Крiзь пальцi на стiл текла рiдина. - Менi нiчого ні вiд кого не потрiбно! Треба зробити зауваження…»
ДРУГИЙ ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП
Я ще раз оглянула плоди своєї працi. Попереду була тяжка i неприємна робота. Вiдтя гуючи час, я подумала: може, є ще якийсь вихiд? Винести тiло вночi до баґажника, довезти до рiчки й вкинути туди? Але тiло було надто важким. Сама я не впораюсь.
I раптом менi на думку спав недописаний роман Дiккенса… Там якийсь злодiй засипає труп вапном, вiн розкладається, перетворюється на порох… Порох можна змести на купки й винести поволi у невеликих полiетиленових пакетах. Але як позбутися запаху?
Мiй погляд упав на зiпсований холодильник. Iдея! Ще з годину я витратила на те, щоб пересунути тiло в куток, а на середину витягла холодильник i обережно, щоб не було зайвих звукiв, поклала його горизонтально.
Холодильник був великий, як ванна. Я повитягала з нього усi зайвi перегородки. Тепер вiн нагадував залiзний саркофаг. Я з великим зусиллям пiдтягла тiло до борту холодильника i перевалила його всередину. Спробувала закрити дверцята. Вони iдеально зачинялися. Я зрадiла цiй вигадцi, подумки похвалила свiй винахiд. За два три днi я роздобуду кiлька вiдер вапна. Залишиться тiльки чекати, а потiм… Нiхто нi в чому не запiдозрить гарну жiнку, що виходить з дому з веселенькими кольоровими пакетами. Це нiкого не обходить!
ЧАСТИНА ДРУГА
Кiнець травня 1980-го року видався спекотним. Навчальний рiк завер шився, але майже всi дiти ще тиня лися у мiстi. Двiр в одному з престижних районiв, який у народi називали «царське село», нагадував колодязь.
Мама суворо забороняла Алiнi виходити на вулицю, доки вона не повернеться з роботи. Дiвчинка слухняно обiцяла їй не гуляти i робила вигляд, що читає «Робiнзона Крузо». Але, щойно мати сiдала в своє авто i вирулювала з арки, Алiна одягала на шию мотузку з ключем i вискакувала на подвiр’я. На вулицю її тягло маґнiтом - тiльки там вона почувалася вiльною. У свої десять рокiв вона засвоїла головне правило: для того, щоб робити все, що хочеш, треба брехати. Вона була досить кмiтлива дiвчинка, а особливi стосунки батькiв навчили її не боятися викривлених люстерок. На перший погляд, це була зразкова родина. Алiну особливо тiшило, коли на людях мама називала батька «мiй пусiк», а вiн її - «серденько моє». Гостей у них завжди приймали радо. «Так треба для справи», - лю бив повторювати батько. Мама накривала стiл за всiма правилами етикету: з безлiччю ножiв та виделок - окремо для риби й для м’яса, з цiлою батареєю фужерiв та серветками, вправленими у перламутровi кiльця. На цих вечорах Алiна, ставши на стiлець, декламувала дзвiнкi патрiотичнi вiршики та грала на фортепiані полонез Огiнського. Спочатку їй було гидко i соромно. Але з часом вона почала знаходити в цих збiговиськах свiй кайф: вони перетворилися для неї на захоплюючу гру. Адже тiльки вона знала, чим закiнчиться ця показова вистава. Щойно за масними дядьками й тiтками зачинялися дверi, захмелiлий батько казав у зачиненi дверi: «Козззззли!» Вiн так гостро i смачно вимовляв це слово, що Алiна починала голосно реготати. Мама вiдсилала її в лiжко, але дiвчинка нашорошувала вуха i, тiшачись, пiдслу ховувала, як батьки обговорюють i «тупорилого Сан Санича», i його драглисту дружину - «стару стерву», i всiх iнших. Одне з одним вони також не церемо нилися. «Пусiк» перетворювався на «лисого придур ка», а «серденько» ставало «пустоголовою iдiоткою».