Потiм вони не раз збиралися на тiй квартирi, й Алiну бiльше не нудило.
Так у життя веселої компанiї з «царського села» увiйшла ще одна товаришка з дивним iменем - Лiлiана…
* * *Маленька Вiра мрiяла бути балериною.Вона зачинялась у своїй кiмнатi, вмикала старенький про гравач, одягала пишну спiдницю з марлi, що лишилася з дитячих новорiчних ранкiв, i пiд платiвку Поля Морiа виробляла рiзни «па». Їй здавалося, що часом вона танцює не гiрше від професiйних балерин, яких бачила у театрi чи по телевiзору. Мама з дитинства привчила її до театру. Iнодi їй ввижалися дивнi речi.
От, наприклад, сидить вона на виставi «Сплячої красунi», i раптом виходить конферансьє й оголошує:
«Шановна публiко! Просимо нас вибачити, але балет вiдмiняється. Головна балерина захворiла i не зможе сьогоднi танцювати. Чи є хтось у залi, хто знає партiю Сплячої красунi i змiг би замiнити її?» Зал розгуб люється i гуде, мов розбурхане море. I тут з найдаль шого кутка лунає дзвiнкий Вiроччин голос: «Я стан цюю!» «Йди но сюди, дiвчинко, - лагiдно каже конферансьє, - ти справдi можеш виручити нас?»
«Звичайно!» - смiливо вiдповiдає Вiра. На неї одягають бiлопiнну пачку. I вона танцює…
А всi довколо дивуються: «О, який талант! Яке диво! Ця дiвчинка врятувала виставу. Вона справжня балерина. Зарахуйте до театру без усяких iспитiв».
Мама плаче на верхньому ярусi. Вiру завалюють букетами. Їй так весело, так добре. I тiльки трохи ниють пальцi на ногах вiд незвички до пуантiв. Цi фантазiї були такі реальнi, що пiсля них Вiра довго не могла прийти до тями i збагнути, чому замiсть оплескiв вона чує, як у ваннiй ллється вода, а запах квiтiв змiнюється на задушливий кухонний чад…
Iнодi Вiрi ввижалося й iнше. Вона уявляла, що во на - Саманта Смiт, леґендарна дiвчинка, що написала листа радянському полiтику та американському президенту проти ядерної вiйни. I вiдтепер це вона лiтає свiтом у дивовижнiй блакитнiй сукнi, i всi впiзнають її i зустрiчають, як маленьку принцесу. Вiра теж писала листи - полiтикам, акторам, спортсменам, i навiть одного разу звернулася до директора нiмецької фабрики iграшок з проханням надiслати їй таку ж ляльку, яку привезли дiвчинцi з десятого поверху…
Вiдповiдей вона нiколи не отримувала. I вирiшила, що це, мабуть, тому, що її мама - двiрничка. Вони жили в центрi мiста, у престижному районi, але Вiру при гнiчувала мамина робота. У двiр з’їжджалися авта, з них виходили охайнi хлопчики й дiвчатка, прямували до своїх квартир, виходили гуляти зi своїми собаками, виносили iмпортних ляльок, виводили блискучi но венькi велосипеди. У Вiри нiчого того не було. Вона взагалi любила сидiти вдома, багато читала i мрiяла, що колись настануть зовсiм iншi часи. I всi, нарештi, помiтять її. I в один голос вигукнуть: «О, який талант!
Вона врятувала виставу - вона врятує свiт!»
Вiрi було тринадцять, коли її справді помiтили.
«Яка красуня ця донька двiрнички! - сказала одна сусiдка. - Прикро, що так погано вдягається». I вве черi принесла її матерi цiлий мiшок свого старого одя гу. У той вечiр мама плакала i розповiла Вiрi, що вона закiнчила фiлософський факультет престижного вузу, але за фахом працювала лише три роки, потiм народилася Вiра, з її батьком стосунки не склалися i мати пiшла з його квартири, гордо грюкнувши две рима, i лишилась майже на вулицi. Двiрничкою вона пiшла працювати для того, щоб був свiй куток, та ще й у центрi мiста. Вiдробляти двокiмнатну картиру на першому поверсi треба ще десять рокiв. «Навiщо ти мене народила? - кричала їй Вiра. - Дуже приємно менi бути донькою двiрнички!»
З того вечора мати вирiшила взяти у життя реванш.
I почати з Вiриної освiти. У будинку навпроти жила стара напiвфранцуженка Алоїза Абелiвна. Про неї казали, що вона - з родини «репресованих». Iнодi мати мила у неї вiкна i витрушувала старi, але, як казала Алоїза Абелiвна, дуже цiннi ґобелени. Мати пiдрядилася прибирати у неї щодня, по вихiдних прала й прасувала, а вечорами виводила Абелiвну на вечiрню прогулянку. I все це за те, що тричi на тиждень старенька займалася з Вiрою французькою та англiй ською мовами.
Коли Вiра вперше переступила порiг Алоїзиної квартири, у неї перехопило подих. Таке вона бачила лише у музеї! Це була не квартира - це була старо винна скринька. Цю назву для свого помешкання при думала сама Алоїза, так i казала - «моя скринька».