Чого там тiльки не було! Маленькiй Вiрi здалося, що вона, як Мауґлi, потрапила до мертвого мiста з його дорогоцiнними скарбами. Вiкна в квартирi були завжди завiшенi важкими портьєрами з якимось iндiйським вiзерунком, i в напiвтемрявi тьмяно мерехтiли металевi або мармуровi (Вiра вважала - золотi, дiамантовi, смарагдовi) статуетки. Скрiзь ви сiли тканi килимки з пасторальними сюжетами та чиїсь портрети, що заглядали Вiрi прямо в очi, хоч би де вона стояла. Сама Алоїза зустрiла її у важкому, як середньовiчна сукня, халатi, розшитому золотою ниткою. Вiра задихнулася вiд незвичного пряного запаху сандалових паличок, що тліли в кiмнатi. Вiд мами Вiра знала, що Алоїза Абелiвна була дружиною вiдомого дипломата, який довгий час працював у схiдних країнах. Дипломат давно помер, а Алоїза витрачає заробленi ним грошi. Крiм того, вона реґу лярно отримує посилки вiд сина та доньки, що живуть у Францiї та Iранi.
Навчання давалося Вiрi легко. Вона з нетерпiнням чекала часу, коли переступить порiг «скриньки», зруч но вмоститься у старовинному крiслi навпроти диво вижного смугастого сфiнкса - Алоїзи Абелiвни - i та своїм рипучим голосом розпочне урок. Це були уроки не тiльки мови - то були уроки життя. Iнодi Абелiвна так захоплювалася, що її розповiдь про артиклi та наголоси перетворювалася на лекцiї з географiї, iсторiї та правил свiтського етикету. Майже всi уроки закiнчувалися розповiдями про численнi любовнi пригоди молодої красунi Алоїзи при дворi iранського шаха. Вiра засиджувалась у старенької до ночi.
- I тодi вiн сказав: або ти негайно їдеш зi мною, або ось із цього персня я дiстаю отруту i ми вип’єм її ра зом! - розповiдала Алоїза, i у Вiри вiд захвату памо рочилося у головi. Вона вже знала, ким буде у цьому життi. Вона вже чула запах мандрiв, шелест шовкiв, дзвiн та шурхiт прикрас.
- Ти виростеш красунею, - не раз пророкувала стара. - Це видно вже зараз. Тiльки не фарбуй своє волосся i не роби з себе те, що вважається стильним серед простолюду. Ти схожа на Мату Харі.
I вона показувала Вiрi велику теку зi старовинними фотографiями та репродукцiями. На однiй із них Вiра справді побачила себе… Так, вона буде саме такою - стрункою, смаглявою, принадною, їй писатимуть листи найвiдомiшi чоловiки свiту.
Одного разу Алоїза сказала, що донька кличе її до себе i, мабуть, їй треба серйозно про це подумати. Адже тут у неї нема жодної близької душi, а там, у Францiї - троє онукiв.
- Якщо я наважусь i поїду, - сказала стара, - мож ливо, пропишу тебе у цiй квартирi. Ти хороша i ро зумна дiвчинка. Ти заслуговуєш на кращу долю. Я ко лись сама була такою - дикункою, що приховувала своє походження та офiрувала своєю гiднiстю заради шматка хлiба. Я знаю, що таке важка праця за пару капронових панчiх…
Йдучи до Абелiвни, Вiра завжди зривала у дворi якусь квiтку. Навеснi це були жовтi кульбабки, пiзнi ше - бузок. Це дуже розчулювало стару. Якось у день народження Вiри вона з таємничим i врочистим вигля дом дiстала iнкрустовану срiблом скриньку, вiдiм кнула її, i Вiра побачила купу дорогоцiнностей - обручки, ланцюжки, кольє. Абелiвна вибрала найтон шу каблучку i одягла Вiрi на палець. «Тiльки не вiд давай матерi!» - попередила вона. Вiрину матiр Абелiвна сприймала лише як служницю i всiляко експлуатувала. Прибирати в «скриньцi», та ще й так, щоб, не дай Боже, не зсунути безлiч статуеток, коро бочок та ваз зi своїх мiсць, було справою непростою.
А щоденнi вечiрнi прогулянки зi старою пiсля робочого дня з безкiнечним жонґлюванням мiтлами, ганчiрками, вiдрами та граблями здавалися просто тортурами. Але Вiрина мати була задоволена, що навчання доньки обходиться їй усе ж таки дешевше, нiж будь якi курси.
- Тамаро, - сказала їй якось сусiдка (та сама, що приносила речi для Вiри). - Твоя мала дуже вилюд нiла. Я на нiй навiть бачила обручку. До речi, це справжнiй дiамант чи пiдробка?
- Та який там дiамант, - вiдповiла Тамара. - Це Абелiвна їй якусь свою дрiбничку подарувала.
- Ну, скажу тобi, в Абелiвни дрiбничок немає - не така вона жiнка, щоб у неї були дрiбнички. Можеш бути певна - це дiамант. I, мабуть, дуже коштовний.
- Може бути й так, - погодилася двiрничка, - Вiра казала, що у неї в скриньцi повно усяких прикрас.
Сидить стара на золотi i з золота їсть… Скоро збирається до доньки у Францiю. Одним усе - iншим нiчого.
Розмова вiдбувалась у дворi. Бiля цiкавої сусiдки стояла її ангелоподiбна дiвчинка, яка увесь час намагалася випручатися з материної руки.
- Ну гаразд, пiдемо, а то вже запiзнюємося на музику, - сказала сусiдка i повела доньку до свого темно вишневого «жигуля». Авто вiд’їхало. Тамара дивилася йому услiд, повторюючи: «Одним - усе, а iншим нiчого…»
* * *