Того дня Вiра затрималась у школi, адже серед шостих класiв проводились лiтнi спортивнi змагання.
Вона прибiгла додому, швиденько, не знiмаючи спортивної форми, поїла просто з пательнi холоднi котлети, написала мамi записку: «Мамо, я пiшла до Абелiвни! Буду о дев’ятiй» - i, розплiвши коси (вона ненавидiла всiлякi стрiчки й заколки у волоссi), помчала в будинок навпроти.
Вона бiгла так швидко, що у неї розв’язалася шнурiвка на старенькому черевичку. Забiгши в пiд’їзд, Вiра присiла, зав’язуючи шнурки. У напiвтемряві її ледь не збила зграйка дiтлахiв, що весело збiгала вниз.
Вiд дiвчаток повiяло дорогими парфумами. «От сноби!» - подумала Вiра. Цих дiтей вона бачила щодня у дворi. Це були дiти з iншого вимiру. Дiвчата - схожі одна на одну, як горiховi зернятка, - охайнi, тендiтнi, у коротюсiньких модних спiдничках, із золотими сережками та ланцюжками. Вiра нiколи не пiдходила до них близько, не знайомилась, але про себе називала сусiдок «лолiтками». Одна з лолiток налетiла на скоцюрблену над черевичком Вiру, перечепилась i ледь не впала. «Сссука!» - нiби просвистiла вона, i Вiру пронизав її гострий металевий погляд, що нiяк не в’язався з нiжним мереживом на її бiлих джинсових шортах спiдничцi. Вiра нiчого не встигла вiдповiсти, як компанiя вискочила у двiр.
Вiра пiднялась на сьомий поверх. Її здивувало, що дверi у квартиру Алоїзи Абелiвни були прочиненi.
Такого не було жодного разу. Вiра погукала у щiлину, але їй нiхто не вiдповiв. Вiра штовхнула дверi i зайшла у напiвтемний коридор. Її зустрiв знайомий запах сандалових свiчок та iндiйського чаю. «Алоїзо Абе лiвно! Це я!» - знов гукнула Вiра. У вiдповiдь ледь тренькнув великий бронзовий годинник. У своєму улюбленому крiслi вона побачила стару… Спочатку Вiрi здалося, що Абелiвна одягла на голову якусь чудернацьку пурпурову чалму i, низько схилившися, просто задрiмала в очiкуваннi ученицi. Придивившись уважно, Вiра з жахом зрозумiла, що червона чалма була головою Алоїзи Абелiвни, але головою розтро щеною, розколотою майже навпiл. У пiстрявi й рiзно барв’ї «скриньки» не одразу помiтилися плями крови.
А вони були скрiзь - на теракотового кольору шпалерах, на смугастому оксамитовому халатi, на килимi бiля крiсла. На пiдлозi валялася порожня дерев’яна скринька з металевими вiзерунками по краях…
Вiрi здалося, що вона кричить. Але голос кудись зник. Хапаючись за стiни, щоб не впасти, Вiра виповзла на сходовий майданчик i щосили закалатала у сусiдськi дверi.
* * *Вiрину матiр заарештували наступного тижня.
Обручка з дiамантом фiгурувала у справi як речовий доказ. Люди потвердили, що Тамара щоденно ходила до потерпiлої i заздрила їй. Крiм того, на вхiдних дверях злочинницi виявились плями крови - мабуть, вона не помiтила, як обтерла руку, вiдмикаючи свої дверi. Через деякий час Тамара зiзналась у скоєннi тяжкого злочину. Записка доньки у справi не фiгуру вала - пiд час арешту та обшуку Тамара встигла зробити з неї маленьку кульку i, попросивши склянку води, проковтнула її…
Вiру лiкували гiпнозом, кололи транквiлiзатори.
Майже рiк дiвчинка провела у психiатричному дитя чому санаторiї. Коли її перевели до iнтернату, вона дiзналася, що мати повiсилася у в’язницi. Що було до того, Вiра майже не пам’ятала. Не пам’ятала вона й двох мов, якi вивчила майже досконало, - англiйської та французької. Пiсля закiнчення навчання в iнтернатi на неї чекала порожня двокiмнатна квартира у престижному районi столицi, непевне майбутнє й виснажливе безсоння, яким Вiра страждала особливо сильно у перiод повного мiсяця.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Мiсто готувалося до виборiв нового мера, що мали вiдбутися наступного дня. Майже на всiх центральних вулицях перекрили рух автотранс порту, на кожному кроцi виросли мiнi кав’ярнi пiд великими рiзнобарвними парасо лями. До свята приєдналися й рiзнi пiдприємства хар чової промисловости. Вирядженi у костюми та маски Мiкi Маусiв, Козакiв та Нявок торгiвці рекламували свiй товар. Дорослi та дiти - здебiльшого приїжджi - купували й чiпляли на себе кумеднi поролоновi носи та вуха. Музика та пiснi зливалися в одну суцiльну какофонiю.
Вiра не любила натовпу. На прогулянцi наполiг Альбик. Вони йшли у щiльному потоцi, час вiд часу аґiтатори тицяли їм до рук газети, листiвки та ка лендарi iз вдоволеними пиками претендентiв та передвиборчими програмами того чи того кандидата.
Передвиборча кампанiя ще нiколи не досягала такого абсурду. Спершу Вiра шкодувала, що згодилася на цю прогулянку, а потiм її захопило видовище ґрандiоз ного масового божевiлля.
На одному майданчику пiд фiлармонiчний оркестр солiдний чоловiк у концертному фрацi, фалди якого маяли на вiтрi, як заячi вуха, спiвав гiмн про одного з претендентiв. Вiра вловила деякi слова пiснi: «…хай кожен чує нашi цi слова - потрiбен нам найкращий голова! Щоб не лишитись у життя обабiч - твiй кандидат Iван Петрович Звабич!» Спiвака уважно слухали всюдисущi зголоднiлi пенсiонери, деякi, розбившися на пари, танцювали. Молодики на ро ликах, у футболках та кепках із написами: «Голосуй за Звабича!» сновигали серед юрби й розповсюджува ли такi самi футболки та кепки. Отримавши цi моло дiжнi атрибути, пенсiонери прямували до iншого май данчика. Там було не так весело, але набагато солiд нiше. «Молодь обирає Яйченка!», «Хапуги не прой дуть!», «Кожнiй студентськiй родинi - окреме помешкання!» - цi гасла тримали кремезнi стриженi хлопцi. На трибунi один промовець змiнював iншого. Їхнi голоси губились у шквалi музики. Щопiвгодини на сценi розiгрувалася маленька пантомiма: начепив ши маски карикатури усiх претендентiв, актори кумедно кривлялися, ставали на голови, робили шпагат, грали на вiниках, як на балалайках. Потiм з’являвся найголовнiший - охайний молодик без маски, що символiзував справжнього народного обранця i великою мiтлою змiтав самозванцiв зi сцени.