Вона назвала прізвище вiдомого дипломата.
- Слухай, Лузо, у мене був важкий день, - сказала Віра. - Ти ж знаєш, я не харчуюсь яєчнею - вiддаю перевагу хорошому шматку м’яса! - І щоб перевести розмову, додала: - До речi, в тебе смiлива суконька…
Суконька на Лузi була й справдi смiлива - чорна сiтка, крiзь яку свiтилася червона гiпюрова бiлизна.
- Ти мене не хочеш! - надула губки Луза. - Що ж, заждемо кращих часiв! - i, помiтивши бiля стійки бару Дона Педро, попрямувала до нього, похитуючи стегнами, як човен при десятибальному штормi.
«Ну чому я маю з ними спiлкуватися? - знов роздратувалася Віра. - I чого вони всi вiд мене хочуть? Їх притягає протилежність, чи я просто така слабко духа, що не можу дати вiдкоша раз i назавжди?
Мабуть, треба змiнити кав’ярню - тут стає надто не затишно!» Нiби на пiдтвердження цих думок, до ресторану увiйшов ще один представник «камарильї», такий собi Понiн - редактор популярного iлюстро ваного журналу для чоловiкiв. Це була найкумеднiша постать у журналiстськiй тусовцi, його називали не iнакше, як «Поня» з довгим прізвиськом «А скiльки ви рокiв працюєте в журналiстицi?» Поня був носiєм «чорної мiтки». Це означало, що вiн стiльки разiв насолив своїм колеґам, що поганi чутки про його непрофесiоналiзм та пияцтво тягнулися за ним, хоч би куди вiн прийшов. Одного разу Вiрi довелося звернутися до нього по роботi. Питання було про стеньке, але Поня перед тим, як вiдповiсти, суворо запитав: «А скiльки ви рокiв працюєте в журналiс тицi?» Потiм з’ясувалося, що це його «коронне» запи тання й, вочевидь, дуже болюче, бо сам Поня, попри свою посаду, зароблену тяжкою працею пiдлабуз ництва, ще вчився в унiверситетi i нiяк не мiг його закiнчити.
Разом із Понею йшла якась незнайома жiнка.
Парочка прямувала до Вiриного столика - це було зрозумiло з першого погляду. «О, Господи!» - подум ки зiтхнула Вiра.
- Панi Вiро, - не без притаманної йому зверхности сказав Поня. - Познайомтеся, це - Лiлiана Поволоць ка, редактор вiддiлу захiдної культури iнформацiйної аґенцiї. Вона давно мрiє з вами поспiлкуватися. Й ось така приємна нагода…
Вiрi довелося посмiхнутися й запросити жiнку до столу. Поня чемно розкланявся.
Навiть у напiвзатемненому примiщеннi жiнка не зняла великих чорних окулярiв. Вона почала розмову зовсiм по чоловiчому:
- Вам не здається, що ми з вами вже десь зустрiча лися?
- Цiлком можливо, адже я буваю у багатьох мiс цях, - вiдповiла Вiра, намагаючись проникнути за чорнi скельця окулярiв нової знайомої. Вона була впевнена, що бачить її вперше.
- Нi, я маю на увазi, зустрiчалися колись давно.
Може, ходили разом у дитсадок чи до школи?
- Навряд чи. Я вчилася в iнтернатi, - сказала Вiра.
- Он воно що… Але це не має жодного значення, просто ваше обличчя здалося менi дуже знайомим.
- Ви, мабуть, дивилися одну з моїх передач.
- I навiть не одну! Ви дуже талановита журна лiстка. Прикро, що у вашого каналу така репутацiя…
Ви заслуговуєте на кращу кар’єру.
«Чортзна що! - подумки обурилася Віра. - Ще одна божевiльна вихователька на мою голову!»
- Ви нервуєте, - раптом сказала Лiлiана. - Гадаєте, це пустопорожнi теревенi? А в мене до вас цiлком кон кретна пропозицiя - я б хотiла запросити вас на робо ту у свiй вiддiл. Нам потрiбнi такi люди, як ви.
Працювати в респектабельному аґентствi було давньою Вiриною мрiєю, але вона нiчим не виказала своєї зацiкавлености.
- Це досить несподiвана пропозицiя, - сказала во на. - Треба обмiркувати…
- Я вас не кваплю.
Жiнки ще трохи побалакали про погоду, про цей приємний ресторанчик, куди не пускають «усякий непотрiб», про його небанальне оформлення. Жiнка так i сидiла в окулярах, потягуючи крiзь соломинку велику порцiю мартiнi з лимоном.
- I все ж, ми з вами десь зустрiчалися. Можливо, й приятелювали… - замрiяно сказала Лiлiана. - Знаєте, як буває: побачиш людину, i з якихось закапелкiв па м’ятi випливає щось таке тепле, приємне, хвилююче, чому й назви немає. Зазвичай, це буває, коли зустрi неш когось зi свого дитинства. У мене було багато друзiв. Зв’язки дитинства - наймiцнiшi. Золота пора…
- Так, - стримано погодилася Вiра, для якої якраз саме ця «золота пора» не була безхмарною.
- Ми всi - родом з дитинства, - процитувала Лiлiана. - Яка в цьому мудрiсть! Ви, до речi, де мешкали?
- В «царському селi», - вiдповiла Вiра.
- О, який престижний район! Я також мешкала в іншому… Можливо, ми там бачилися?
- Навряд. Я майже нi з ким не спiлкувалася, крiм однiєї сусiдської дiвчинки, яка потiм померла пiсля операцiї на серцi. Тiльки її й пам’ятаю.
Розмова почала зависати. Помiтивши це, нова зна йома поквапилась її припинити.