Вiн притис її до стiни. Але їй спочатку кортiло одягти капцi з рожевою облямівкою. ЇЇ капцi. Їй кортiло швидше залiзти у джакузi - ЇЇ джакузi. А потiм витертись ЇЇ пухнастим рушником.
- Коли вона повертається? - запитав вiн.
- За тиждень, ти ж знаєш.
- А менi сказала, що завтра…
- За тиждень, - посмiхнулася Зарiна. - Ти - дурненький рогач!
Вiн бiльше не дав їй сказати анi слова. I тiльки капцi з рожевою облямівкою муляли йому очi…
* * *…Цiєї ночi Вiра прокинулась о пiв на першу. Взага лi, вона була «совою», але сьогоднi, повернувшися з роботи, вона ледь устигла випити чаю, як млосна вто ма охопила її, i вона, не роздягаючись, лягла на диван.
I вмить заснула.
Прокинулась теж одразу, нiби випiрнула з пiд важкої хвилi незрозумiлої тривоги. Вона знала, що все це минеться, щойно вона звикне до нового мiсця i почне працювати на повну силу. Вiра вдивлялась у темряву. Вона намагалася не думати про роботу, але перед очима виринали обличчя її нових знайомих.
Вiра знала, що iдеальних умов не буває, особливо зараз, коли настало рiзке розмежування в суспiльствi.
Iдеальними вони могли бути лише там, де люди однаково бiднi. Колись їй доводилося працювати, мiсяцями не отримуючи зарплати, харчуватися смаженою капустою чи консервованими кабачками з хлiбом.
Вона добре пам’ятала нав’язливi мрiї про шматок пiдрум’яненого м’яса з кров’ю i люто ненавидiла той час. Але тодi з людьми було простіше: під час обідньої перерви вони скидалися на пляшку дешевої «Iзабел ли» й iнодi навіть почувалися щасливими, у них було безлiч часу для спiлкування i однаковi турботи про хлiб насущний.
Великий бiлий мiсяць з iдеально рiвними краями свiтив прямо в обличчя. Он воно що! На Вiру завжди впливав мiсяць. У дитинствi вона навiть вигадала, що то її брат, i могла дивитися на нього до ранку. При повному мiсяцi Вiра нiколи не засинала. Мiсяць гiпнотизував її. От i зараз, упавши в якийсь транс, Вiра не могла поворухнутися. Усi думки полишили її, i тiльки iз самої глибини мозку виринали асоцiацiї…
Ось вона маленька… Такий самий мiсяць зазирає у вiкно. На ньому темнi плями, вони поволi зливаються i складають силует обличчя з глибокими проваллями очей, носа, вуст. Ось уже вона доволі чiтко бачить це обличчя - старече, страшне, залите кров’ю. Воно схиляється над Вiрою усе нижче. Вiра кричить.
Обличчя вимальовується чiткiше - то вже стурбоване обличчя мами.
- Тихо, тихо… - шепоче мама, - усе добре. Це - сон. Зараз буде iнший. Про кого ти хочеш?
- Про золотого птаха, - вiдповiдає маленька Вiра.
- Зараз буде сон про золотого птаха, - впевнено говорить мама i кладе на чоло свою холодну долоню.
«Хочу про птаха», - сама собi говорить Вiра, але думки крутяться довкола роботи. Вiра знову вiдчуває солодкаву нудоту, як тодi, при поглядi в очi Лілiани Олегiвни. Їй здається, що з переходом в аґентство у неї почалося «дежа вю» - якась давнiшня, забута iсторiя, в якiй дiють тi ж самi люди. Але де ж вона могла їх бачити ранiше? Точно - нiде.
«Це просто втома! - заспокоює себе Вiра. - Так на мене завжди впливає повний мiсяць. Якби я знала, що сьогоднi - нiч повного мiсяця, запросила б до себе Альбика, i тодi б не було цих дурних думок». Альбик, або Альберт, був її давнiм кандидатом у чоловiки. Вже кiлька рокiв вiн наполегливо пропонував Вiрi руку i серце, та в неї нiколи не було вiльного часу, щоби серйозно поставитися до цiєї пропозицiї. Крiм того, Вiра вже звикла жити сама.
«Треба з усiма познайомитися ближче, - вирiшує Вiра, - не може бути, щоб я не знайшла до них клю чик! На роботi треба почуватися комфортно…»
Вона заснула лише пiд четверту годину ранку. Якби вона могла контролювати свiй сон, то чiтко побачила б у ньому iдилiчну картинку: кiлька веселих дiтлахiв сидять на лавочцi i гойдають ногами. А поруч з ними притулилася згорблена тiнь. Вона завжди маячить на тiй лавцi. Дiтлахи переглядаються, смiються, бавлять ся її чорним лакованим ціпком. Картинку поволi за криває яскраве пташине крило…
«Золотий птах…» - увi снi посмiхається Вiра.
Величезна пласка тiнь птаха вiддiляється вiд стелi й опускається прямо на груди, вiд неї пашить жаром, як вiд сонця. Приємне тепло перетворюється на пекло.
Вiра зблизька бачить брудний, викривлений дзьоб iз засохлим на ньому шматком смердючого м’яса. Вiра вiдчуває на грудях важкi лапи, але вони чомусь не ранять її своїми гострими пазурами - адже це не пташинi лапи. Iз жахом Вiра помiчає, що у птаха - нiжнi жiночi пальці з довгими вiдполiрованими нiгтиками. Двi теплi вологi долонi повзуть до шиї, тiло птаха здригається при кожнiм поруховi, вiн закидає голову й, нiби у передчуттi насолоди, примружує свої порожнi бiлястi очi. Вiн гортанно клекоче, вiбруючи усiм своїм хитким тiлом. На цей глухий клекiт збігаються iншi звiрi й оточують лiжко. Вiра бачить синю ослицю з жiночим торсом, єхидну з вузькими жовтими очима й роздвоєним язиком, чорну пантеру, чомусь одягнуту в шкiряний заплямований кров’ю фартух, та велетенського пацюка, вкритого слизькою каналiзацiйною лускою… Всi вони хапаються за краї лiжка й у такт пташиного клекоту починають ритмiчно розхитувати його. Долонi птаха ковзають по Вiринiй шиї, голова гойдається, як маятник. Ковзанка стає дедалi нестерпнiшою. Вiра судомно хапається за краї лiжка, наштовхуючися руками на пухкi, вологi пазуристi лапи. Лiжко трясеться, крутиться, потворнi звiрячi пики гигочуть, обмацують тiло, бризкають ядучою слиною. Вiра задихається. Її ноги холонуть, терпнуть, хвиля крижаного холоду пiднiмається до серця. Птах на її грудях розсипається на шматки, його зiтлiла маленька голова падає Вiрi на обличчя. Вiра кричить.