Крик проривається крiзь сон тяжким хрипінням.
Вiра скидається на лiжку і, ще погано розумiючи, що вiдбувається, механiчно змахує з обличчя невидиму потворну пташину голiвку й вiдчуває пiд долонею струмки холодного поту.
«Усе, усе, я прокинулась…» - умовляє себе Вiра.
За вiкном - ранок. Крiзь щiльнi портьєри яскраво свi титься вузький промiнчик - нереально бiлий у напiв темрявi кiмнати, майже неоновий, наповнений броунiвським рухом срiбного пилу. Вiра з полегшен ням вiдкидається на подушку - нiч минула. Тепер - поставити чайник, зiбрати в сумку папери, прийняти прохолодний душ. А головне - не думати, не згадува ти чергове нiчне жахiття. Треба скорiше вирватися на вулицю, на свiже повiтря, у незамкнений простiр, де вона завжди почувала себе вiльною. Вiра давно помiтила цей парадокс: що бiльше вона замикається в собi, то нестримнiше її тягне в натовп, у центр уваги, у вiдчайдушнiсть безглуздих спілкувань, аби тiльки не лишатися наодинцi iз собою. Її робота, яка була заснована саме на спiлкуваннi, iнодi геть виснажувала її. «Я не вмiю креслити, не можу працювати граблями чи лопатою, не знаю математики, - казала вона. - Я вмiю складати докупи слова. I це в мене виходить непогано. Я продаю свої мiзки, i, як виявляється, вони чогось вартi». Але все частiше вона стомлювалася, i її вiдвiдувала крамольна думка, що писання статей i лiтературних творiв схоже на проституцiю. I навiть гiрше. Там продають тiло, тут - душу. Останнiм часом вона мучилася через необхiднiсть продавати найсо кровеннiше, формулювати те, що iснує лише на межi відчуття. Колишнє захоплення Словом, насолода вiд цiєї гри перетворювалася на огиду: вона вже могла доволі вправно висловлювати те, що бачила навколо, а найважливiше було простим i вiдвертiшим. Як усе з того, що вiдбувається рокiв до п’ятнадцяти. А можли во, як це було з самою Вiрою, набагато ранiше.
Потiм з трагедiї ночей, з вирiв засипаних снiгом вулиць, вiд спокуси гострих лез i небезпечних пiґулок люди повертаються на здорове свiтло дня i вже не помiчають своєї щохвилинної смерти. А щоб вiдчути смак - шалено перчать їжу…
Вiра вийшла з дому на пiвтори години ранiше, ніж зазвичай, взяла таксівку й швидко доїхала до свого улюбленого скверу - там у невеличкiй кав’ярнi, що, мабуть, єдина працювала з сьомої години ранку, їй варили смачну каву й приносили свiжi газети, якi вона завжди переглядала перед роботою. Вiра взагалi лю била блукати мiстом, заходити в його найдальшi вулички. Ось i зараз вона одразу вiдшукала найобiдра нiшу лавчину в старому закутньому скверi, сiла й на цьому острiвцi посеред суєти вранiшнього мiста розгорнула свiй зашмульганий записник. Iнодi, сiдаючи тут, вона брала пляшку шампанського. I, вiдсьорбуючи по ковтку просто з пляшки пiд осуд ливими поглядами дiдусiв i бабусь з онуками та пiнчерами, сторiнку за сторiнкою жадiбно перечи тувала написане або гарячково занотовувала свої думки. Це вже ставало хворобливою звичкою. Незро зумiлий страх гнав її на вулицю. Саме там oбрази й слова не застигали, не присиплялися диванною тишею. А в хаотичному русi вона нiби бачила знайомi обличчя - здебiльшого тих, кого давно вже немає на цьому свiтi. Бувало, вони йшли в одному потоцi, на невеликiй вiдстанi один вiд одного - i Вiра здригалася вiд упiзнання. Iнодi їй здавалося, що цi мiфiчнi перехожi також упiзнаю?ть її, але оминають, не хочуть мати з нею нiяких справ. «Бiйтеся жiнок, що блукають вулицями», - вичитала вона в якомусь iндiйському трактатi. Вiра була однiєю з таких жiнок. На самотi вона вiдчувала полегшення, не затруювалася людськи ми iсторiями, а можливостi пересування в часi i просторi здавалися їй безмежними. Вона хотiла пробитися крiзь щiльне скло пам’ятi, що роздiляло її життя на двi частини: Вiра велика нiчого не знала про Вiру маленьку…
За цим безжальним склом маячив лише один образ, збережений у пам’ятi: сусiдська дiвчинка Саламандра. Її тінь супроводжувала Вiру скрiзь. Особливо любила завiтати в цю невеличку кав’яреньку пiд парасолькою на гребенi старовинної вулицi. Перепочивши на лавi, Вiра попрямувала туди, сiла за столик, примружила очi, й одразу перед нею з’явилася Саламандра.