Пiдiйшла й мовчки сiла поруч. Була така, якою могла б бути саме зараз - через двадцять років: густе руде волосся, в якому колись ламалися наймiцнiшi гре бiнцi, сукня з фiолетовим полиском, чорнi окуляри, пiд якими - справжні вiдьомськi зеленi очi. Вiра вже знала: якщо довго дивитиметься на витончений силует колишньої подруги, вiн втратить обриси, i Саламандра полетить, розчиниться у повiтрi, лишивши по собi тьмяний таємничий запах священної квiтки шафалi, яку нiхто нiколи не зiрве.
Листи вiд Саламандри - це єдине, що збереглося вiд життя Вiри маленької. Вони лежали у старiй картоннiй коробцi разом з iншим Вiриним «спадком».
Сусiдська дiвчинка, старша за Вiру на п’ять років, була для неї iдеалом. Вiдлюдькувата i нерiшуча маленька Вiра випросила цi знаки уваги, вислужила довгими днями дитячого обожнювання, вистежування й споглядання. Того лiта, коли сусiдська красуня нарештi звернула не неї увагу, лiта, далекого й закрученого, як вхiд у мушлю, Саламандра писала:
«Привiт тобi, Мале! Завтра менi - сiмнадцять. А все навкруг здається менi марним i несуттєвим. Задово лення i спокiй приносять лише мої фантазiї, у яких ще можна жити. Наприклад (ти тiльки уяви!), ми зустрiчаємося з тобою в Ротондi. I ти - «мадемуазель Мале». Звучить, чи не так? За столиком, де колись си дiв старий Хем, ти малюєш свої божевiльно непра вильнi картинки - а вони ж у тебе таки класнi (чому я не казала цього ранiше?), а я… з виглядом старої дами застерiгаю тебе вiд марихуани й кавалерiв. Ти маєш знати - ти справжнiй янгол. Тут - море. I нічого, крiм бiлого пiску, - жодної мушлi, жодного камiнця чи скалки, об яку можна було б поранити ногу i побачити власну кров, аби зрозумiти, що живу. Я мрiю повер нутися до нашого мiста, до двору i побачити твої крильця у вiкнi на першому поверсi. До зустрiчi, мадемуазель Мале! Не рости бiльше!»
Сотнi разiв перечитуючи цi листи, Вiра нiби входила у теплi хвилi, що їх котить час, її охоплювала нiжнiсть до цього круглого напiвдитячого почерку.
Читаючи, вона не дихала - i ця щохвилинна задуха скидалася на ковтки спирту, що забиває горло й тамує бiль.
Мати була проти її дружби з Саламандрою. Вона розповiдала, що колись ця дiвчинка стрибнула з вiкна, прив’язавши до рук шматки фанери на кшталт крил.
А її батько, казала вона, загинув на якiйсь «чужiй вiйнi», а мати - п’є горiлку i, можливо, саме тому донь ка її увесь час хворiє на серце. А увесь дiм у них завалений книжками, i в квартирi важко дихати вiд пилюги. Коли Вiрi був один рiк, казала мати, ця дiвчинка лякала її, зненацька заглядаючи в колиску, яку iнодi їй доручала Вiрина мати. I Вiра заходилася плачем.
Вiра цього не пам’ятала. Їхнi шляхи не перети налися доти, доки дiвчинка в очах захопленої малень кої Вiри не перетворилася на казкову Саламандру, а сама Вiра не почала занадто рано цiкавитися Корта саром та Павичем.
«Мале, - писала Саламандра. - Усе, що пишу, - для тебе. Ближче у мене нiкого немає. Гнiтить тиша, i я постійно змушена прислухатися до стукоту власного серця. Зараз у нас - «мертва година» (уяви собi!), так це називається. Зворушливо, чи не так? Ха! Санаторiй i є санаторiй! Тiльки, гадаю, цього разу менi не вибратись звiдси. Прикро, не побачу, якою ти станеш рокiв за десять! Скiльки усього змiниться у твоєму життi… Але знаю напевно, що й ти нiколи не забудеш той вечiр, коли ми вперше сидiли в тебе i їли смажене м’ясо. Пам’ятаєш? Ти тодi лишилася вдома сама. Я й зараз не можу згадати, чому саме вирiшила зайти до тебе - ти ж була для мене зовсiм маленька й нецiкава.
Ти вiдчинила дверi - я побачила, яка ти блiда, а точнiше - напiвзелена, зi скуйовдженим волоссям, яке саме зараз зрiзала великими iржавими ножицями. Я одразу здогадалася: Мале переживає своє перше кохання, яке, звичайно ж, має бути нещасливим. Через що ж iще дурне дитя може рiзати волосся i бути такою зеленою?! Ти впустила мене, i руки твої тремтiли.
Звiдки ж менi було знати, що ти давно спостерiгаєш за мною? Ти пiдпалила материну цигарку i з дорослим виглядом почала кумедно дмухати в неї, нiби надувала повiтряну кульку. Ти хотiла бути дорослiшою. Ти хотiла померти. I… їсти. I тодi - пам’ятаєш, Мале, ми насмажили м’яса i накрили скатертиною табурет навпроти вiкна вашої однокiмнатної квартирки. Ми вiдлили з материної пляшки, що стояла в сервантi, бiлого вермуту й обережно долили туди води. Ми їли м’ясо i вчилися палити - i я вперше побачила тебе, Мале, i подумала: «Такi довго не живуть…»