«Я хочу, щоб ти нiколи не дiзналася, чим закiн чується велика любов, - писала Саламандра. - Нехай у тебе вона буде середньою i нiколи не сягає тiєї висоти, яку дає людям почуття обов’язку. Середнє тягнеться, як горизонт над морем. А висока приречена на страшну й брутальну смерть. Вона завжди падає за законом бутерброда… З тебе виросте незвичайна жiн ка - я вiдчуваю це, адже моє життя так щiльно скон центроване, що я не маю часу на порожнi балачки.
Тiльки зараз ти - Попелюшка, донька двiрнички. Але це усе минеться. Тiльки не стань такою, як тi дурнуватi лолiтки з сьомого пiд’їзду, - це мерцi, непотрiб, який має змогу хіба начепити на себе дiаманти та з нiг до голови облитися французькими парфумами… Ми з тобою - з iншого вимiру, пам’ятай це».
«Сьогоднi дощ, - писала Саламандра. - Третiй день мене готують до операцiї. Не хочу засмучувати тебе подробицями.
Але зiзнаюсь тiльки тобi - я не вiрю в успiх. Моє серце зламалося ще пiд час мого народження. Допи сую на другий день. До операцiї не бiльше години…
Мале, ти моя велика любов - нiколи не думала, що закохаюсь у дiвчисько».
Цей останнiй лист надiйшов саме тодi, коли тiло Саламандри привезли додому. Вона лежала посеред найбiльшої кiмнати - i її старша сестра чи тітка при всiх пiдфарбовувала її блiдi вуста. Пiсля ритуалу споглядання всi сусiди спустились у двiр i чекали виносу труни там. У кiмнатi лишилася лише Вiра й шестеро чоловiкiв. Вiра знала, що Саламандрi соромно лежати отак перед ними, соромно бути нiмою серед тих, хто може рухатися й розмовляти, їй дуже кортить скинути з лоба паперову стрiчку з молитвою й весело посмiхнутись i показати усiм язика. «Ще потерпи трохи, - говорила Вiра до неї. - Я з тобою. Я тут. Я охоронятиму тебе». Чоловiки понесли Саламандру сходами і при кожному кроцi вона похитувала головою, а паперова стрiчка сповзала їй на очi. Коли чоловiки зупинилися перепочити на другому поверсi, з дверей квартири раптом висунулася сусiдка i запитала по дiловому: «А на дорогу дали? Треба обов’язково дати мерцю «на дорогу» - хоч копiйку.
Це для Петра, щоб райськi ворота вiдчинив!» I Вiра запхнула в рукав мертвої Саламандри свого гаманця:
«Нехай вiдчиняться перед тобою усi ворота, Сала мандро!» Їй кортiло покласти до труни всi свої прикраси, якi вони разом так любили примiряти, всi морськi камiнцi i мушлi, олiвець, блокнот, збiрку Пастернака, пачку цигарок. Їй кортiло покласти на цi блiдi й холоднi руки свою голову… Але поруч були люди, i Вiра була на самотi з Саламандрою лише цi чотири прольоти мiж поверхами. Їй було так добре шепотiти подрузi: «Нiчого, я з тобою, я з тобою…» I Саламандра була спокiйна. Зовсiм спокiйна.
День другий- Панi Вiро, Володимире, до буфету завезли трюфелi у вакуумнiй упаков цi! - повiдомила Алiна, заглядаючи наступного ранку до приймальнi.
Вовик одразу ж дiстав зi свого дипло мата смугастий пластиковий пакет i з виразом мовчаз ного запитання подивився на Вiру.
- Звичайно ж, iдiть! - сказала вона. - А я тим часом пiду вип’ю кави.
По дорозi в кафе башту вона зайшла до вiддiлу промисловости i запросила з собою знайому - колишню однокурсницю Люсю. В кав’ярнi зранку юрмилося багато народу. Вранiшня кава на роботi вважалася священним ритуалом. Кав’ярня нагадувала кают компанiю пароплава: напiвтемрява, дерев’янi стiни i маленькi столики на двi персони, за круглими вiкнами iлюмiнаторами плавали хмари. Жiнки сiли в куток. Люся раз у раз стурбовано поглядала на дверi - хоч би її шеф не припхався, бо у Люсi якраз була здача чотиристорiнкового «вiсника».
- Як тобi працюється? - запитала Люся.
- Поки що важко сказати, - вiдповiла Вiра, розминаючи в тонких пальцях довгу цигарку.
- Я вашого вiддiлу, вiдверто кажучи, не люблю.
Вони завжди тримаються якось осiбно, - сказала Люся. - Щоправда, кажуть, що у вас там найвищi оклади. У Лiлiани нiби особистi зв’язки з олiгархом.
- А ти щось можеш сказати про моїх дамочок? Усi вони здаються менi трохи дивними…
- По моєму, вони просто закомплексованi, як усi «блатовики». Адже Лiлi кожну з них звiдкись витягла.
Професiйної освiти їм не вистачає…
- Он як…
- Звичайно ж, у наш час це не має великого значен ня. Взагалi, цей вiддiл створювався «пiд Лiлi». А вже вона зiбрала свою команду. Можу розповiсти те, що знаю. Хоча за достеменнiсть iнформацiї не вiдповi даю - люди рiзне кажуть… Алiна колись працювала у видавництвi. Для Лiлi вона - нiщо, можна сказати, тiнь. Кажуть, що шлюб у неї - «за разрахунком», i до сить невдалий: мати сама пiдшукала їй якогось телеп ня, аби донька не згулялася. Але вона цим не перей мається. Здається, у неї багато iнших розваг. Я колись сама бачила, як вона сiдала в авто якогось немолодого джентльмена. Нездара. Зарiна теж працює тут недавно, здається, вона ранiше мешкала у передмiстi.