- Послухай, дитина це чудово, мати сім’ю це добре. Ну, що ж якщо ви обоє прийняли рішення, що жити разом заради дитини це те, що вам обом потрібно, я це приймаю.
- Пробач. Я…я був не готовий до цього. І ти…я…- заїкаючись щось намагався сказати він мені.
- Лука, я теж не готова до цього. Але все якось буде. Я напевне піду вже теж.
- Дарино… - запанікував він і вхопив мене за руку, коли я встала.
- Нічого, все буде добре. - дивлячись в його очі сказала я і повільно витягнула руку, він не став мене тримати більше, а я швидко пішла. І пішла пішки намагаючись дати лад думкам і почуттям. Відчуття розпачу міцно вгризлося в душу і не давала лишній раз вдихнути. Така звістка просто, як обухом по голові. Я розсміялася, ще ж треба, яка я виявилася ніжна. Мені захотілося додому. Я викликала таксі і сіла на лавочку на зупинці в очікуванні машини. Просто вакуум, це не інакше як тому, що я вже почала будувати плани з Лукою. Почала мріяти і бачити продовження мого несподіваного роману. Далі впасти в прірву печалі мені не дав водій таксі. Він зупинився і вийшов з машини відкрив мені дверці і при цьому на його лиці сяяла посмішка. Я навіть розгубилася від його такого щасливого вигляду.
- Вечір добрий! Прошу. - я сіла в машину. Водій вловив мій настрій, він не пробував зі мною говорити та не вмикав радіо, чому я була рада. Він мене швидко довіз і побажав доброго вечора.
- Дякую. І вам гарного вечора. - якимось тусклим голосом відповіла я і піднялася в свою квартиру, дістала телефон побачила пропущені від Луки скривилася і пішла в ванну по дорозі скинувши одяг я залізла під гарячий душ. Правда відмити відчуття бруду з душі якось не вдалося. Здається на плечі опустилися багатотонною вагою туга. Я пройшлась на кухню від їжі мене нудило і я повернулася в спальню, лягла на диван і загорнулася в ковдру. Як же в гаремі жінки султана ділили? Воно і не дивно чому вони одна одну труїли. Гіркота, розгубленість повний безлад і сумбур а і ще жалість до себе казковий набір супроти ночі. Отже спочатку заспокоїтися, здається у мене десь жила валер’янка і я пішла на кухню знайшла валер’янку, дістала інструкцію, накапала 30 капель подумала і добавила ще двадцять випила. Залишився присмак спирту в роті, я повернулася в ліжко. Так, на сьогодні виконаю тільки перший пункт плану спробую заспокоїтися і поспати. Завтра може до життя буде легше відноситися. І завтра я підійду до вирішення усіх проблем з практичної точки зору здорового глузду. А сьогодні я якось переживу. Валер’янка своє діло зробила я заснула.
Проснулася я просто з квадратною головою. В дзеркалі на мене теж дивилося щось таке сумнівненьке, примару нагадувало. Від побаченого мене трохи перекосило, важко зітхнула і залізла в душ. З душа я вийшла вже трохи з кращим самопочуттям загорнута в улюблений халат бодренько побігла на кухню.
- Гаряча кава і багато смачної їжі роблять дива. - пробурмотіла я для себе і зайнялася приготуванням сніданку, зробила собі величезним омлет і зварила каву. - Уже краще. Життя вже перестає здаватися таким сірим і нікудишнім, - підбадьорила себе одяглася в брючний костюм, на голові зробила хвіст і навіть скромний макіяж намалювала.
- Ну, що ж життя просто чудова річ і іноді правда приносить усілякі несподіванки, але без них було б взагалі прісно і нудно. А так посумували, поістерили це видно усе для того щоб сильніше цінували те, що є. - я зібрала сумку, заглянула в телефон, там була величезна кількість пропущених від Луки. Проігнорувала, з ним я ще не готова була поговорити, закинула телефон в сумку і пішла на роботу. Вірніше пригадала, що моя машина на роботі і пішла до метро. Далеко зайти не вийшло, біля дому я побачила машину Луки і його самого. Здиблене волосся, щетина, чорні круги під очима. Я розгубилася. Його я очікувала найменше побачити і повільно підійшла до машини намагаючись вгамувати серце яке пішло в шалений танець.
- Лука! - постукала я в скло, при вигляді мене він теж розгубився і вийшов з машини.
- Я не переслідую тебе…просто хвилювався, ти трубку не брала…вирішив перевірити, що з тобою все добре. - я розглядала його, а він стояв помаркотнілий н-да, як на хлопця, що мене вчора покинув і до якого повернулася дружина, яка має народити йому дитину, він виглядав дуже нещасливим.
- Все гаразд. Я була дещо шокована даною новиною, збентежена, вражена потрібен був час, щоб якось це все усвідомити і жити далі. Не може ще сказати, що я це все легко сприйняла. Але думаю якось буде.
- А я…? - він нервово видихнув. - Ти на роботу?
- Так.
- Можна я тебе відвезу? - я хотіла відмовити, бачити його було боляче, просто фізично боляче, а водночас хотілося його бачити і цей рейвах почуттів нівроку так вирував та ятрив душу, але щось шарпнуло в погляді Луки, така невимовна туга, що я погодилася.
- Добре. - я обійшла і сіла поряд нього. - А ти сам як?
- Теж не можу це прийняти. - шпарко видихнув він. - Я..не знаю, що сказати. Мені погано без тебе. Вибач. Я не знаю, що робити далі. Я не можу спати. І…пробач. - він різко замовк.
- Мені теж погано зараз. - провагавшись хвильку, все ж вирішила я бути чесною, та й холодність мені б ніяк не вдалося зобразити, коли вогненний цунамі болі накриває з головою. - Я не шукала почуттів, я нічого не очікувала, але тобі якось вдалося забратися мені по під шкіру. - замовкла я, помітивши, що ще трохи і руль він таки відірве.
- Я не знаю…як жити далі. - видавив він з себе.
- Лука, все буде добре. - враз задавила всі потуги емоцій холодним розсудом. - Можливо не відразу, але все так і буде. Між нами щось було і це все раптово припинилося. Це боляче, коли рвуть по живим почуттям. Але життя продовжується і всі пристрасті вляжуться. - Лука смикнувся, машину повело в сторону і нам тут же засигналили. Машину він вирівняв, після моїх слів Лука закрився, його руки тремтіли і схоже він докладав купу зусиль, щоб просто керувати машиною. Я з полегшенням видихнула, коли ми зупинився на стоянці. Тільки тоді Лука повернувся до мене. Від його приреченості в погляді мене пересмикнуло.
- Ми дорослі люди і ми це все переживемо. - квапливо чи то себе чи то його заспокоюючи сказала я.
- Ти так думаєш?
- Так, не хвилюйся. - ледь посміхнулася я. - Мені потрібно йти, - я потягнулася за ручкою в дверях.
- Не йди. - вхопив він мене за руку. Я перевела на нього погляд.
- Лука?
- Не можу тебе випустити. - похилив він голову. Я погладила його по волоссю.
- Мені потрібно вже йти. Все буде гаразд. - і я вийшла з машини. Навіть жодного разу не озирнулася, хоча душа рвалася назад. Та як їй було пояснити, що вона була не потрібна? Іноді так буває, що один любить, а інший ні. Все мине. І це теж. Я ж не юний підліток, в крові якого нуртують гормони. Рожеві окуляри, життя дуже давно зняло з моїх очей. Підійшла до знайомого хлопчика з вуличною кавою. Він мені уже навіть без замовлення простягнув стаканчик. На автоматі дістала гроші, мотнула головою, що не потрібно здачі. І з важкими думками, що просто пеленали тіло, пішла на своє робоче місце. Поряд мене пробігали радісними зграйками з веселощами студенти, які віталися, а потім озиралися мені в слід. Видно не все було гаразд з покер фейсом. Вдихнула, видихнула, розправила плечі, спробувала зобразити ввічливий вираз обличчя. До кабінету дійшла. Дзеркало натякнуло, що якесь безумство таки живе в моїх очах. Пару хвилин розглядала його, намагаючись загнати його туди звідки вилізло. Успіхом справа не увінчалася. Від душі вилаялася, сіла і спробувала просто випити каву, смаку якої я якось не помічала. До лекції залишалося ще 10 хвилин. Спробувала привести себе до ладу, або хоч вигляд такий зробити. Тряхнула головою, зібрала робочий матеріал. Зрештою, як в анекдоті, що все колись закінчується, терпіння, нерви, патрони. Я зібралася і пішла на лекцію. Я тут і зараз. І це найважливіше. І я навіть змогла провести плідний робочий день.
В кафе я спустилася коли головна біль просто догризала мене. Взяла чашку кави тістечко і шоколадку. До мене з підносом їжі приєднався Тарас.
- Що за вигляд святої мучениці?
- І тобі привіт! Все нормально. - відмахнулася я від його запитання. - Ти як?