- Так, Вадим?
- Пам’ятаєте, ми з вами говорили про мого дідуся, – хлопець зам’явся. – Ну, що дід архітектором довго працював, – зовсім похнюпився він і вже стиха додав, - стосовно карт штольні .
- Так, Вадим пам’ятаю, – доброзичливо відповіла я.
- Дід дістав карти старого міста. І запрошує на вихідні до нього, правда це за містом у Ворзелі.
- Блискуче.
- То ви приїдете?
- Вадим, це неймовірна пропозиція. Звичайно, я приїду.
- А давайте тоді в суботу в 10 ранку зустрінемося на метро Святошин. Ви, як зможете?
- Зможу. Тільки не запізнюйся.
- Не буду.
- Знаю, я тебе точний, як китайський годинник.
- Ви мене ображаєте. – насупився він.
- Навіть в думках не було, – пробурмотіла я.
- Добре, тоді до суботи. - радісно посміхнувся він і зник з кабінету, провела поглядом шпаркого хлопця. Звідки ж вони енергії то стільки беруть?
На зустріч довелося йти. Кузьму Даниловича я зовсім рада не була бачити, але щось було без варіантів. Костюм, гулька на голові, окуляри на носі, виглядаю, як вчителька початкових класів, така ж сувора і авторитетна. Пришелепкуватим думкам в голові я щиро посміхнулася і потягла тільце в машину і в сторону офісу Кузьми Даниловича. Цікаво, цей що вже шукати хоче? Чомусь всі переконані, що там під землею їх чекає карета з золотом і прекрасна діва, в принципі підземелля може і те і інше забезпечити, правда лише в уяві. Здебільшого радує дохлими тваринами. Але відчайдухів, що безтолково копають не переводиться. І ладно б вони не шкодили, щось що не розуміють, але що є дійсно важливим, так, ні копають і тягнуть додому. Отак і розумієш звідки бралися містичні історії про прокляті місця.
До офісної будівлі доїхала на диво швидко. Залишила машину, було навіть де. Щось везіння вже насторожує, видно щось попереду буде…
- Ви до кого? - на вході мене зустріли два охоронці. Дістала візитку і положила їм на стіл. Один взявся вивчати. Попросив документ. Дала права, кудись занесли дані і це все головне в такій врочистій обстановці.
- Ви що вивчаєте всю мою біографію і родину до сьомого коліна?
- Виконуємо свою роботу. - жорстко мене поставив на місце охоронець. І нарешті віддав мої права.
- По коридору направо, там ліфт підіймаєтесь на 7 поверх, там на ліво і в кінець коридору.
- Дякую. - і пішла шукати далі офіс, поскрипуючи зубами, на яке ж щастя воно мені все потрібно. Дзвінок від Кузьми Даниловича прозвучав рівно о 19.00.
- Дарино, ви де?
- Я підіймаюсь в ліфті, у вас дуже дотошна охорона.
- Я вийду вам на зустріч. І охорона дотошна, тільки якщо відвідувач їм не подобається. - я закрила очі, от буває ж таке, що люди просто не подобаються. Кузьма Данилович і вийшов і в офіс провів. Відчуття тривоги, підняло голову. Кузьма Данилович в костюмі, окулярах і в оправі дорогого кабінету, виглядав дорого і власно, так певно і було задумано. Він запропонував мені сісти напроти нього, сіла.
- Каву, чай?
- Дякую. Краще причину моєї тут присутності. - лаконічно запропонувала я.
- Такі нетерпеливі ? - напевне мій вираз обличчя показав усе, що я думаю, на цю його фразу, бо моєї відповіді він не став чекати, а продовжив далі. - Не буду оригінальним, та я вимагаю, щоб все, що ви почули і побачили залишилося між нами.
- Кузьма Данилович, а от такого звісно я не можу вам пообіцяти. Межі конфіденційності то звісно добре, але ми з вами не адвокат з клієнтом, де передумовою довірчих відносин є адвокатська таємниця. Тому, добре було б вирішити, що ми робимо далі? - він склав пірамідкою пальці і декілька хвилин розглядав мене, трошки від його погляду вся шерсть на мені стала дибки, та зусиллям волі я задавила всілякі не потрібні емоції і витримала його погляд а-ля Ганнібала перед обідом, такий же немигаючий, пильний, як у змії, що готується до стрибка. Тренується він так дивитися чи що?
- Ну, що ж. Я власник будівельної компанії. Під час будівельних робіт, ми дещо знайшли. - він замовк, от зараза, а могло б усе закінчитися і не так, з сумом констатувала я цей факт. - І я зараз це покажу. - Кузьма Данилович, встав підняв з полу звичайнісінький пакет з надписом Novus і положив мені його на стіл. Перевела погляд з пакета на Кузьму Даниловича, той дивився так спокійно і дещо напружено. Від даної таємничості мене дещо вже перекосило і я дістала одноразові рукавички з сумки, від чого у Кузьми Даниловича полізли брови на лоб і обережно розгорнула пакет. І в першу мить остовпіла уже я. Мумія руки людини, яка була, як камінь. Вірніше не так, мумія перетворена в камінь. Я підняла і покрутила його в руках, уважно і зачаровано оглянула…і ще раз оглянула.
- То, що це? - подав голос Кузьма Данилович, якому певно набридло моє візуальне вивчення мумії руки.
- То де ви кажете це взяли? - задала я своє запитання, абсолютно ігноруючи його запитання
- При будівництві нашого офісно-складського приміщення. - скривився він. - То ви знаєте що це? Це якийсь камінь?
- Мумія руки, здається дорослого чоловіка, яка стала каменем.
- Тобто скам’яніла? Це якась старовина?
- Я ж не шаман, що на костях гадає. Треба обладнання і час, щоб вивчити цю цікаву знахідку. - пробурмотіла я, цілком захоплена новою загадкою.
- Я радий, що ви так захопилися, - з сарказмом продовжив він. - Та власне вас я покликав, бо у нас на складі виявилося провалля. Ми його заклали. - На цьому місці розповіді він трагічно скривився. - Та з стіни з тих пір почалися чути різні звуки. І люди у нас на складі довго не затримуються. І так, ми поставили звукоізоляцію, та завивання все одно чути. - На мій запитливий погляд, пояснив він. - І так в тому тунелі ми знайшли оце. - кивнув він на руку в моїх руках. - То ти подивишся? - я навіть губу прикусила, щоб не засміятися.
- То це і було те важливе, що я маю знайти?
- Так. - скрипнув він зубами.
- Гаразд. Де знаходиться ваш склад?
- На Куренівці.
- В середу зможу на 14.00 під’їхати.
- Добре.
- І визначтесь якось зі зверненням, то на ти то на ви. - на тій оптимістичній ноті я відкланялася і з пакетом міцно затиснутим в мої руках пішла до машини. Перше, що я зробила, як тільки дісталася своєї машини, зателефонувала знайомому.
- Привіт док.
- Я обкурився? Чи чую твій голос Дарина? - зазвучали в трубці грайливі нотки в грубому голосі дока.
- Док, у мене для тебе є загадка загорнута в таємницю, головоломка з натяком старовини, не банально і не скучно, біологічна речовина, яка незрозумілим чином скам’яніла.
- Хм, з твого схвильованого голосу роблю висновок, що треба на це подивитися. Коли приїдеш?
- Можу бути у тебе на роботі за годину.
- Тоді чекаю на тебе, ключ мого піднесення.
- Мчусь на крилах надії на твій коефіцієнт інтелекту.
І з пакетиком в руках я поїхала до дока, дуже сподіваючись, що нікому не захочеться заглянути в нього і задати відповідні запитання.
Док у нас працював на кафедрі криміналістики та судової медицини зараз. Носив бороду, костюм, сарказм, високий IQ і пласкі пляшки з випивкою, принаймні останній раз, коли я його бачила. Час від часу радував організм розширенням горизонтів, як з допомогою заборонених речовин так і інших більш божевільних вчинків. Док дотримувався принципу , хочеш жити повним життям не ходи по втоптаній колії. Тому він легко змінював жінок, міста, країни, роботу, орієнтацію, стиль одягу, захоплення і все, що можна змінити.
В коридорі пахло старим і давнім приміщенням з домішками запаху сирості. Та запахи я і не такі чула. До кабінету дійшла швидко. Чинно постукала і тільки тоді зайшла.
- Konnichiwa. - видала я свої скромні знання японської. Тонко натякаючи про його шестимісячне перебування в Японії.
- Серденько, за шо я тебе тільки люблю. - розцвів він в посмішці.
- За мою прекрасну душу?
- Душа у тебе дійсно добра. І тіло, хм нічогеньке. - поглядом облапав він мене, наткнувся на мій погляд, штибу, ану, маленький схаменись.
- І де ти так дивитися навчилася?
- То професійне. Шалапутів у мене багато, які тільки час від часу міняються на лиця.
- А що за пакетик у тебе в руках?