- Послухай Лука зробив свій вибір. У них буде дитина. Їм потрібна твоя підтримка.
- Ха- ха. - нервово розсміявся він. - Ви навіть не уявляєте про що говорите. Вони всі нещасливі. А от Каріна одна задоволена.
- Вадим, вона матір дитини твого брата, твого племінника, яка зараз перебуває в емоційно не стабільному стані. Гормони і таке все інше. Знаєш, життя може скластися так, що і ти зустрінеш дівчину, яка можливо не буде подобатися твоїм друзям і рідним. Постав себе на місце Луки. Спробуй зрозуміти, як йому.
- Знаєте, я йому дуже співчуваю. Я вас зрозумів. Спробую поки, що з Каріною не пересікатися.
- Щось ти явно не те зрозумів. - з сумом сказала я.
- Та, все я так зрозумів, просто всі інші розуміють тільки ту картинку, яку їм показує Каріна. Але я буду вести себе добре.
- Але якщо ви почуєте вистріл, то знайте, що в мене це не вийшло. Приблизно так говорила Скарлетт О’Хара.
- О, Боже, та я біля таких милих жіночок навіть не злітаю. Звідки у вас жінок береться стільки віроломства?
- Ну, можливо то тому, що на стороні чоловіків завжди була сила і влада, а от бідним жіночкам доводилося виживати в заданих умовах.
- То я вже зрозумів, що розлючена жінка це така собі суміш розлюченої кобри, грізлі й носорога.
- Не блазнюй.
- Та навіть не думав. Та я вже піду. Поки ще чогось не сказав і не нарвався на грубість.
- Та біжи вже. В наступну суботу думаю зробимо вилазку.
- Супер. Тоді до зустрічі. - на радостях, що більше ніяких розмов по душам він щасливим козликом поскакав з мого дому. Як же мало іноді людині потрібно, просто аби її не гризли. І то вже щастя. Певно, труднощі нам потрібні, щоб потім ми ліпше цінували миті спокою, напувалися щастям, як спраглі джерельною водою, духовно зростали, або ж просто отримували досвід. М-да, іноді теж так буває. Як там колись говорилося, якщо тобі дуже хочеться здатися, то ти певно вже десь близько від перемоги. Хоча іноді дивлячись з-за чого страждають люди, з яких приводів заморочуються, чим мучать себе і оточуючих, то починаю думати, що страждання то їхній свідомий вибір. Іноді здається, що вони навмисно вигадують причини для страждань, так, щоб з пристрастю, з вогником бо від цього вони отримують задоволення. В цілому це виглядає, як замкнуте коло. Там же само налаштування виглядає, як все погано…все дуже погано…все зовсім погано…і звісно, погане і бачиться . Як казала Ліза, у мене таке відчуття, що на граблі я не наступаю, я на них танцюю. Мене це теж дуже навіть стосується. А то варто було лише нагадати про Луку і я знову варюсь в пучині все пропало. Які, нав’язливі почуття. Що їм не сидиться на своїй гілочці? О, так і перетворюється життя на пекло, коли день у день повторюється і тебе пожирають власні емоції. А з кола то замкнутого пора виходити на волю, там сонечко, пташечки і інші радості життя. От друг Тарасик допустимо. Я потягнулася за телефоном і набрала Тараса. Відповів, так немовби чекав.
- Та, невже? Кого я чую? Невже згадала про мене?
- Не знаю, хто та лярва, що довела тебе до такого стану, та то не я. Я тебе люблю. Хочеш навіть з тобою на рибалку поїду?
- А, що там пекло замерзло, а я того не чув? - присвисну він.
- Я повернулася з відпустки. Скучила.
- Мля…- почулося, як щось впало і тихе матюччя Тараса. - Ти давай так тихше з своїми одкровеннями, я все таки одружений чоловік.
- А що впало?
- Молоток. Я тут порядок в гаражі наводив, поки ти мій мозок в баранячий ріг не скрутила.
- То, що з приводу рибалки? - уточнила я.
- Слухай жінка ти такі аванси чоловікові не роби.
- Та я реально готова хробачка на гачок посадити. Я серйозно. Візьму коньяк. І десь там на бережку поговоримо про все буденне. Висталюсь за свою відпустку.
- Мені різко сподобалася твоя пропозиція, піду відпрошусь в дружини. Коли їдемо?
- А коли можеш?
- Та хоч зараз. Я ж у відпусці. Хоч від ремонту відпочину. То, що пішов речі збирати.
- Збирай.
- За тобою заїду. З собою беру палатку. Готуйся і не плач, що там комарі літають і річкою пахне.
- Спрей від комарів візьму.
- Тоді чекай. За годину буду.
- Та чекаю.
Я положила телефон. І що це я тільки думала, я ж рибалити не вмію. А ладно. Коньяк все виправить. І про нього. Полізла в шафу дістала пляшку коньяку. Сходила заглянула в холодильник, зрозуміла, що треба зайти в магазин. Спонтанну рибалку за якусь годину я все ж організувала. З сумками зустріла Тараса перед під’їздом. Він приїхав весь такий загорілий і шумний.
- Ну, пілігрим, що наїздила? - сонячно посміхнувшись запитав він.
- Скучила, за тобою.
- Як же звучить то хорошо. Як музика. - пробурмотів він, запихаючи сумки в багажник. Я сіла поряд нього.
- А то я тільки й чую за останніх півмісяці дует дрилі з перфоратором, і своє матюччя на безруких будівельників. Як можна ставити біленькі двері, коли біля скла видніються такі чорні страшні дири? Так, що ти вкрай вчасно, бо цей косметичний ремонт, який перейшов в епатаж вбиває мої останні здорові нервові клітки. А про стелю, сказати мені, що ой, тут так складно, давайте ми її вагонкою зробимо? Або сказати, а навіщо ви купили такі страшні шпалери? А про плитку мені заявити, а ви по скільки її брали? А, тоді з вас ще зверху 30 гривень. Запитую, а за що? А мені так, ну ви ж дорогу плитку взяли. А навіщо ви тут хочете вбудовану шафу ставити? Я б не ставив.
- Тримайся. Все минає. І це теж пройде.
- Та вже не впевнений. Мої скоро повернуться з моря. А тут ще пекельний розгардіяш. Я щось після такої відпуски вже вкрай смиканий. А ще ж на роботі треба якось вижити.
- Нічого ми твій стрес зараз знімемо, а життя далі поступово наладиться.
- Умієш правильно мотивувати. - виразно хмикнув він. - Нам якась годинка і ми на місці.
- Я оце зрозуміла, що я якось злісно для печінки проводжу час. Спочатку з Лізою, потім з Вадимом, Міхом та Веталем їздили в село до Ігоря Івановича, тепер з тобою.
- А що це ти так усіх вирішила обласкати своєю увагою?
- Скучила. Сильно.
- Якщо чесно я теж.
- Звучить, як зізнання…
- Моя дружина до тебе все одно не ревнує. Пам’ятаєш на днюху їх духи вибирали? - я ствердно кивнула. - То так і сказала, передай Дарині, моє дякую.
- А от Ліза Міха, то ревнує і сильно.
- Та, ти що? Вони почали зустрічатися? Вони ж вічно гризлися.
- То у них просто була терниста дорога до кохання. - посміхнулася я.
- Просто не віриться. Серйозно. Вони такі різні. Ліза королева і простий айтішник.
- Зате вони щасливі. Ну, знаєш протилежності притягуються.
- Та все нормально. Просто трохи заслинився на те.
- Який ти самокритичний.
- Я взагалі класний. От тільки закінчу ремонт, так і розпочну на повну насолоджуватися тим, який я неймовірний і в процесі його ремонту віку цих шуршунчиків не повбивав.
- Ну, ти крутий. Якщо ще всі живі, то я тобі поклоняюсь. - посміхнулася я, оглядаючи місцевість довкола, бо з знайомих доріг ми вже з’їхали і петляли якимись напрямками. Але ще за одним поворотом показалася річка. Місцина була чудова в обрамленні лісу, вітіювато десь ховалася за горизонтом. Скажу так, щось упіймати мені не вдалося, але час я провела класно, навіть махаючи вудочкою в надії відправити її в річку а не найближче дерево. Тарас посміявся з моїх потуг, та сильно не засмутився. А потім у нас було багаття і неспішна розмова про все буденне.
В суботу, як і було обіцяно раніше ми зібралися на вилазку. Погода стояла хороша, сонячна і зустрілися ми уже на місці. Вхід знайшли швидко, хоча довелося полазити по осоці, люк все таки був замаскований. Його знайшов Міх з під землі на якійсь попередній вилазці. На поверхні його просто не можливо знайти. Люк йшов метра на півтори до низу. Ми спустилися, настрій як зазвичай був піднятий, сипалися жарти і підколи. Отож по дві сторони йшли труби десь метрового діаметру, по яким в сторону Подолу доволі високими цегляними тунелями збігає вода.
- Це і є притока Глибочиці - Киянка – невеличкий струмок, що бере початок біля Львівської площі і тече в колекторі урочищем Кожум’яки. Шум струмка можна почути крізь решітки в улоговині Киянівського провулку, - сказала я, - Глибочиця як річка відома з часів Київської Русі, протікала між вулицями Верхній та Нижній Вал. Біля Житнього ринку до неї впадав струмок Киянка, що витікав з місцевої Кожум’яки. В первісному вигляді Глибочиця мала мережу прилеглих до неї струмків. Хто знає які?