- Я зараз. - кивнув він, заглядаючи в очі. Від його пронизливого погляду у мене волосся на голові здається стало дибом, а серце зайшлося в дикому ритмі випусти мене на волю. Не знаю, що там було в моїх очах та він здригнувся, опустив голову і таки пішов у ванну. А я разом з Григорієм Петровичем пішла на кухню.
- У вас все вийшло. - на його лиці з’явилася слабка посмішка.
- І не говоріть, сама дивуюсь. - перевела я подих, не в змозі викинути з голови все, що тільки що було.
- Лука до вас прислухається. - сказав Григорій Петрович, вправно зібравши на стіл їжу. - Я думаю, ми з Вадимом прогуляємося і дамо вам можливість поговорити. Він уже два дні нічого не їв, прослідкуйте, щоб щось поїв. - улесливо дивлячись на мене, просив Григорій Петрович. І трохи по серцю різало, те, що він просив і його хвилювання було таке відчутне, що майже здавалося матеріальним.
- Спробую. - зніяковіло виговорила я. Бо щось в біса було не так. Вся ситуація була не так. І мене тут не мало бути. А я все глибше і глибше грузну в їх сім’ї.
- Дякую. - з ледь тремтячою посмішкою виговорив Григорій Петрович. - Ми пішли. Вадим, пішли вийдемо. - і Григорій Петрович вийшов з Вадимом з дому. А я зробила собі каву і чай для Луки. Лука зайшов з мокрою головою, свіжими порізами на лиці від гоління, навіть новій футболці і джинсах. Свій погляд мені з трудом вдалося відірвати від такого дідько би його вхопив бажаного тіла …ай, та й всього, що до нього прикладалося. Я прикусила губу аби втриматися, щоб в голос не заричати.
- Григорій Петрович тут приготував обід. - перевела я погляд на стіл. Лука продовжив стояти і витріщатися на мене. - Сідай. Тобі потрібно поїсти. - він сів, а я подала йому миску з бульйоном і сіла з чашкою кави напроти нього. Він взяв ложку, потім положив її назад на стіл, та зрештою знову взяв і почав їсти. Їв похапцем, жадібно. Коли він доїв бульйон я заговорила.
- Ти всіх налякав. Щось сталося?
- Так. - опустив очі додолу і замовк. Я встала зробити собі ще чашку кави, він провів мене поглядом. - Вона сказала, що то моя дитина, - почав він квапливо говорити. Я зрозуміла, що краще сісти. - Я пішов з нею на УЗІ, вона спочатку відмовляла мене, та, щоб якось примирити себе я хотів побачити дитину і я наполіг і пішов з нею. А потім лікар сказав, що все добре і як на 22 тиждень вагітності малюк дуже пухкенький. Я запитав, чи не могла вона помилитися в термінах. Але лікар відповіла, що все вірно. Тоді довелося поспілкуватися з Каріною. Тому, що ми то не могла бути моя дитина. І так, Каріна розридалася, але зрештою розповіла, що то дитина її нового кохання, яке виявилося не таким уже і жаданим і не так сильно то вона йому була і потрібна і дитини він не хотів, але свою вагітність вона для аборту уже пізно виявила, ну хоч в чомусь правду таки сказала. Тому, вона добре придумала повернутися до мене і сказати, що то моя дитина, благо типаж з її новим коханням у нас схожий. Потім вона ридала і говорила, що вона зрозуміла, що любить тільки мене і що вона не зможе жити сама, тут до речі чиста правда. На роботу вона ходила заради розваги, гаманцем був я. Вона зруйнувала усе, що між нами колись було, потім вона ще раз зруйнувала моє життя, коли я думав, що то моя дитина і …я не можу. Я не можу бути з нею, бачити її… і я…- він нервово підірвався з-за столу, пройшовся по кухні налив собі в стакан води і випив. Я залишилась сидіти на місці дещо вражена його словами.
- Якби не УЗІ я б жив з нею і в цьому обмані і…- захлинувся він у власних емоціях.
- Спокійно Лука. - я повернулася до нього. - Я ще поки, що приголомшена я навіть не можу уявити в якому ти стані зараз знаходишся. Перше, що потрібно це заспокоїтися і зняти пелену злості потім уже раціонально подумати.
- Я уже заспокоївся і подумав. Вона не тільки невірна, віроломна егоїстка вона очікує, що після зради я буду утримувати і її і її дитину… Я пробач, що це говорю тобі. Вибач, я просто …просто не знаю, що мені робити далі…я…. ти виявилася в епіцентрі мого життя. Ти можеш мені вибачити? - він присів поряд мене і заглядав мені в очі.
- Лука, я …мені не має за що тобі вибачати. Я розумію, що тобі дісталося останнім часом …
- Ні, не відмовляй мені…- похитав він головою.
- Я не відмовляю тобі. - спокійно проговорила я. Лука тяжко ковтнув, його погляд нервово перебігав повз мене. А потім він розсміявся таким диким і гірким сміхом. Тепер я вже дивилася на нього в усі очі не розуміючи чим викликана така несподівана істерика і як це припинити. На мій погляд він спіткнувся і його сміх враз затих, як хто просто вимкнув звук, просто залишився ще оскал усмішки, яка повільно зійшла нанівець. Таке незабутнє видовище не залишило мене байдужою. Невизначена ситуація змушувала його нервувати і почуватися невпевнено.
- Я думав про тебе. Уявляв нашу зустріч, репетирував свою промову. - він тяжко зітхнув.
- О, то буде промова? - наважилася я заглянути в його такі збентежені очі, за чорною зіницею, райдужки геть не було видно. І тут на моє безкінечне здивуванні на його вилицях запалав незграбний рум’янець.
- І що мені робити? - розгублено видихнула я. - З тобою, як на пороховій діжці не зрозуміло що і коли рване. - після моїх слів він тільки моргнув, але не відвів погляд, який тільки враз став важким. - Ще з тобою я переживала самі яскраві почуття і запаморочливі емоції. Власне і купу інших емоцій, що саме цікаво, палітра поганих була явно ширша.
- Пробач. - ледь видихнув він.
- І я за тобою шалено сумувала. Я скучила за тобою. Мені здавалося ніби час заснув.
- І я за тобою сумував. І думав, як тебе повернути. Я неадекватний да?
- Трохи є. - сумно кивнула я, а він положив голову мені на коліна.
- Ти потрібна мені. Тільки не йди. - пробурмотів він, а я завмерла.
- Я не піду.
- Ти кажеш правду?
- Ну, я пила вино на самоті. І навіть вірші почала складати про те щось даруй свої думки, а я обміняю їх на любов. - розсміялася я. Здається в котре за цей вечір у нього упала щелепа від здивування. І щось його рука потяглася в сторону серця трохи потерла груди.
- І тільки спробуй мені тут серцевий напад від щастя зобразити. Я тебе тоді точно приб’ю. - прошипіла я. Та він тільки зігнувся і почав дико сміятися. По його щоках котилися сльози.
- Як я тебе чекав. - нарешті зумів виговори він. - Як я тебе хотів.
- Я так і бачу до повного божевілля. - зловила я його лице в ківшик з долонь і прижалася губами до його м’яких губ, я всього лише провела губами немовби малюючи невидиму доріжку по його губам. Склалося враження, що він просто готовий зробити все, що хотіла я, а сам не поспішав проявити ініціативу. І це збивало і неприємно відзивалося в мені. Я так не хотіла.
- Поцілуй мене, будь-ласка. - прошепотіла я йому в губи. Він зітхнув і мене доторкнувся спочатку його свіжий подих, а потім і м’якість лагідних губ. Поцілунок був ненав’язливий, трепетний і тягуче ніжний. Лука уступав, піддавався по всім флангам. А я обережно провела рукою по його потилиці пропускаючи крізь пальці його волосся, обережно стисла їх в кулаці і жадібно заглибила поцілунок. Насолоджуючи його запахом, смаком, ним самим. А він цілував так наче від цього залежало його життя. Коли ми розірвали поцілунок я з трудом змогла зібратися, ми на кухні, поряд Лука з грудей якого виривалося важке дихання, а десь там на вулиці Григорій Петрович та Вадим.
- Лука,- з трудом заставила я себе говорити. - і що ми робимо?
- Все про що я мріяв. - нераціонально відповів він. Підхопився з полу, я виставила перед собою руку.
- Григорій Петрович і Вадим чемно гуляють уже досить довго на дворі.
- Дідько. - невиразно вилаявся він, враз у нього округлилися очі, наче він врозумів хто він, де він і що щойно мало не сталося. А ще б трохи такого поцілунку і мені б було б уже на все це теж дуже сильно байдуже.
-А як ти дивишся, аби ми прямо зараз куди не будь поїхали?
- Вкрай позитивно. Тільки пішли з твоєї сім’єю всі питання владнаємо