Сама міс Жайворон метушилася в садку, вимахувала руками й знай кричала:
— Ендрю, Ендрю! Ох, він пропав! Мій любий хлопчик пропав! Треба повідомити поліцію! Я поїду до Прем'єр-Міністра!
— Бідолашна міс Жайворон! — зітхнула Джейн і кинулась через дорогу.
Їй стало страшенно шкода міс Жайворон, що здавалась такою пригніченою.
Але втішив міс Жайворон не хто інший, як Майкл. Уже повернувши до хвіртки Будинку Номер Сімнадцять, він окинув поглядом Вуличку і побачив…
— Он біжить Ендрю! Міс Жайворон, дивіться, оно, завертав за будинок Адмірала Бума!
— Де? Де він? Покажи! — вигукнула міс Жайворон, ледве зводячи подих, і подивилася туди, куди показував Майкл.
І справді, Ендрю був там. Він ішов так поволеньки й так спокійно, ніби нічим у світі не журився, а обіч нього виступав великий пес, що був наполовину ердель, наполовину гончак, і обидві половини були гірші.
— Ну, слава богу! — вигукнула міс Жайворон і голосно зітхнула. — Який тягар спав з моєї душі!
Мері Поппінс із дітьми стояли у Вуличці біля хвіртки будинку міс Жайворон. Сама міс Жайворон та обидві її покоївки посхилялися на огорожу. Робертсон Ей кинув замітати й сперся на держак мітли, і всі вони мовчки дивилися, як Ендрю повертається додому.
А вони з приятелем спокійнісінько підходили до гурту, безтурботно помахуючи хвостами і попідводивши вуха; і, глянувши в очі Ендрю, кожний би сказав, що хоч би які цей собака мав думки, він не збирається від них відступатись.
— Ох, цей жахливий пес! — промовила міс Жайворон, углядівши супутника Ендрю. — Геть, іди геть, іди додому! — закричала вона.
Але пес тільки сів на тротуар, почухав лівою лапою праве вухо й позіхнув.
— Геть, іди геть! Іди собі! — Міс Жайворон люто махала на пса руками. — А ти, Ендрю, — вела вона далі, — іди додому зараз мені! Щоб оце піти собі кудись, та ще як — самісінькому й без пальта! Я вкрай тобою незадоволена!
Ендрю спроквола гавкнув, але не поворухнувся.
— І що тільки ти, Ендрю, собі думаєш? Іди додому, зараз же! — наполягала міс Жайворон.
Ендрю знов гавкнув.
— Він каже, — озвалася Мері Поппінс, — що не піде додому.
Міс Жайворон обернулася і згорда подивилася на неї.
— Звідки ви знаєте, що каже мій собака, дозвольте вас запитати? Звичайно ж, він піде!
Але Ендрю тільки труснув головою і кілька разів стиха завив.
— Він не піде, — знов сказала Мері Поппінс. — Не піде, якщо разом з ним не піде його приятель.
— Які нісенітниці! — розсердилася міс Жайворон. — Такого бути не може! Невже б я пустила оцього незугарного приблуду до свого садка?
Ендрю кілька разів гавкнув.
— Він каже, що він саме цього хоче, — пояснила Мері Поппінс. — Та й це не все: він каже, що піде собі геть звідси і житиме разом з своїм приятелем, якщо приятелеві не дозволять жити тут із ним.
— Ох, Ендрю, ти цього не зробиш, як ти можеш, після всього, що я для тебе зробила, і взагалі…
Міс Жайворон мало не плакала.
Ендрю гавкнув і відвернувся. Чужий пес підвівся.
— Ох, він таки піде! — злякалась міс Жайворон. — Бачу, що піде! Він піде від мене!
Міс Жайворон якусь хвилину схлипувала в хустинку, тоді шморгнула носом і сказала:
— Що ж, нехай так, Ендрю. Я згодна. Нехай цей… цей… дворовий пес лишається. Звісно, з умовою, що спатиме він у підвалі, де вугілля.
Ендрю знов гавкнув.
— Він каже, пані, що так він не згоден. Його приятель теж повинен мати шовкову подушку і спати у вашій кімнаті. А ні — то він спатиме в підвалі з своїм приятелем, — пояснила Мері Поппінс.
— Ендрю, як ти можеш? — простогнала міс Жайворон. — Я ніколи на таке не згоджуся!
Ендрю поворухнувся, ніби збирався рушати. Чужий пес і собі.
— Ох, ох, він мене кидає! — вереснула міс Жайворон. — Ну, добре вже, Ендрю, нехай буде, як ти хочеш. Він спатиме в моїй кімнаті. Та я ніколи вже не буду щаслива. Ніколи, ніколи! Через цього поганого пса!
Вона втерла сльози і повела далі:
— Я ніколи такого не сподівалася від тебе, Ендрю! Та я нічого більше не скажу, нехай я страждатиму мовчки. А це… е-е-е… створіння я зватиму Приблудою чи Знайдою… чи…