Проте дітям здалося, що не минуло й хвилини, як чийсь голос прошепотів від дверей:
— Швиденько, Джейн і Майкле! Накиньте щось на себе і йдіть мерщій!
Здивовані і вражені, вони повискакували з ліжок.
— Швидко! — сказала Джейн. — Щось сталося! І потемки кинулась шукати якоїсь одежі.
— Швидше! — знов озвалось від дверей.
— Ой лишенько, я знайшов тільки свою матроську шапочку і рукавички, — казав Майкл, бігаючи по кімнаті, витягаючи шухляди й мацаючи по полицях.
— Нічого. Надягни їх. Надворі не холодно. Ходімо!
Самій Джейн пощастило знайти тільки маленьке Джонове пальтечко. Але вона просунула руки в рукавчата й відчинила двері.
За дверима не було нікого, але дітям здалося, що хтось кинувся сходами вниз. Джейн і Майкл метнулися туди ж таки.
Усю дорогу той хтось чи щось було попереду. Вони не бачили його, а проте добре знали, що їх хтось чи щось веде, раз у раз ніби манить за собою. Ось вони вийшли у Вуличку, і їхні капці м'яко зачовгали по тротуару.
— Швидше! — знов поквапив їх той самий голос із-за рогу, але й звернувши за ріг, вони не побачили нікого.
Обоє поряд, вони побігли туди, куди кликав той голос, — вулицями, алеями, попід арками, через парки, — аж поки, засапані, ледве зводячи подих, опинилися перед великим турнікетом у якійсь огорожі.
— Ось ви й прийшли! — сказав голос.
— Куди? — гукнув до нього Майкл.
Але відповіді не було. Джейн подалась до турнікету, тягнучи Майкла за руку.
— Глянь! — сказала вона. — Хіба ти не бачиш, де ми? Це ж Зоопарк!
З неба сяяв повний і дуже ясний Місяць, і при його світлі Майкл роздивився залізну огорожу й заглянув крізь грати. Ну звичайно! Який же він нетямущий — не впізнав одразу, що це — Зоопарк!
— Тільки як же ми зайдемо? — спитав він. — У нас немає грошей.
— Не турбуйтеся! — пролунав грубий голос з-поза огорожі. — Для почесних гостей сьогодні вхід вільний. Штовхніть турнікет, будь ласка!
Джейн з Майклом скорились і вмить опинилися в Зоопарку.
— Ось вам квитки, — сказав грубий голос, і, підвівши голови, діти побачили здоровенного Бурого Ведмедя в куртці з мідними ґудзиками і кашкеті з козирком на голові.
Він простягав дітям два рожеві квитки.
— Але ж ми завжди віддаємо Контролерові квитки, — сказала Джейн.
— То ж завжди, а то сьогодні! Сьогодні їх вручають вам, — мовив Ведмідь і всміхнувся.
Майкл усе придивлявся до нього.
— А я вас пам'ятаю, — сказав він нарешті Ведмедеві. — Колись я був дав вам банку сиропу.
— Авжеж, — мовив Ведмідь. — І забув зняти ковпачок. Знаєш, мені довелось по помарудитися більш десятка днів, поки я його зняв. Надалі будь уважніший.
— А як це, що ви не в клітці? Ви вночі завжди так гуляєте? — спитав Майкл.
— Ні, тільки тоді, як День Народження припадає на повню Місяця. Але даруйте, я мушу стояти при вході.
Ведмідь обернувся і знов заходився крутити ручку турнікету.
Джейн з Майклом пішли мандрувати по Зоопарку.
Повний Місяць так і сяяв, і кожне дерево чи кущик, кожну квітку було видно, як удень. Отож діти могли дуже добре роздивитись усі павільйони й клітки.
— Здається, тут щось має бути незвичайне, — сказав Майкл.
І справді, на те скидалося. По всіх доріжках бігали звірі, то в супроводі птахів, то самі. Двоє Вовків тупотіли позаду дітей, жваво про щось розмовляючи з Лелекою. Джейн із Майклом почули слова «День Народження» і «Повний Місяць». Вдалині йшли поряд троє Верблюдів, а неподалік від них — Бобер та Американський Гриф, заглиблені в розмову. І всі вони, як здавалося дітям, розмовляли про одне.
— Цікаво, чий це тут у них день народження? — сказав Майкл, але Джейн поспішала вперед, приваблена незвичайним видовищем.
Якраз біля клітки Слона бігав рачки туди й сюди дуже гладкий старий добродій, а на спині в нього на двох невеличких ослінчиках сиділо вісім мавпочок.
— Ну й ну! Все тут навиворіт! — скрикнула Джейн.
Добродій, минаючи їх, сердито поглянув на неї.
— Навиворіт? — пирхнув він, — Це я — навиворіт? Що за балачки? Це образа!
Вісім мавпочок гучно зареготалися.
— Ох, пробачте, я не на вас, а… на все тут, — виправдовувалась Джейн, поспішаючи за ним. — Завжди звірі катають людей, а тут людина катає звірят. Оце я й хотіла сказати.
Але старий добродій, сапаючи, побіг далі, одно кажучи, що його образили, і зник десь із мавпочками на спині.
Джейн побачила, що краще не гнатися за ним, узяла Майкла за руку й потягла вперед.