Бурий Ведмідь обняв їх за плечі й повів поперед себе доріжкою. Його м'яка шерсть тепло торкалася до них, і діти чули, як гуло в нього всередині, коли він говорив.
— Ось ми й тут! — прогув Бурий Ведмідь, спинившись перед невеличким будиночком.
Вікна в будиночку так ясно світилися, що якби ви на власні очі не бачили над собою Місяця, то подумали б, що то так сяє сонце.
Ведмідь одчинив двері й легенько підштовхнув дітей уперед.
Спершу їх осліпило яскраве світло, але за мить очі. звикли до нього, і діти побачили, що вони — в Тераріумі. Усі клітки стояли відчинені, і змії повиходили з них — декотрі позгорталися великими клубками й відпочивали на підлозі перед дверцятами кліток, інші плавно ковзали по підлозі.
І просто посеред усіх цих змій, на колоді, яку, певно, принесли сюди з якоїсь клітки, — діти не повірили власним очам! — сиділа Мері Поппінс!
— Ще двоє з поздоровленням, ваша милість, — шанобливо сказав Ведмідь.
Усі змії зацікавлено повернули голови до дітей. Мері Поппінс не поворухнулася. Зате вона озвалась:
— Я б хотіла знати, де твоє пальто, — спитала вона і сердито глянула на Майкла, наче зовсім не здивувалася. — А твій капелюх і рукавички де? — невдоволено звернулася вона до Джейн.
Але відповісти діти не встигли, бо саме тієї миті Тераріум дивно ожив. — Ш-ш-ш! Ш-ш-ш!!
Усі змії, стиха засичавши, попідводились на кінчиках хвостів і вклонялися комусь, хто був за спинами в Джейн і Майкла. Бурий Ведмідь скинув з голови кашкета. І Мері Поппінс повільно підвелася.
— Моя дитино! Моя люба дитино! — почувся чийсь тихий, лагідний, хрипкуватий голос.
І з найбільшої клітки неквапливо, плавно й нечутно вилізла Королівська Кобра. Плавкими рухами ковзнувши поміж схилених у поклоні змій, обминувши Бурого Ведмедя, вона спинилася перед Мері Поппінс і, підвівшись передньою половиною свого золотавого довгого тіла, витягла догори голову, вип'яла золотистий лускуватий капшук і ніжно поцілувала іменинницю спочатку в одну, а тоді в другу щоку.
— Ссслухайте, — ласкаво засичала вона. — Це сссправді щассстя! Давно твій День Народження не випадав на повню Місяця, дитинко!
Вона повернула голову.
— Сссідайте, друзззі! — промовила вона, плавно вклонившись решті змій, і вони, почувши це, враз усі опустились на підлогу, поскручувались клубками і звернули повні найглибшої пошани очі до Кобри й Мері Поппінс.
А Кобра тим часом повернула голову до Джейн і Майкла, — діти аж здригнулися з дива — така це була манісінька й старенька, зморщена голівонька. А таємничий догляд її очей ніби приковував і тягнув до себе, так що Джейн із Майклом мимоволі ступнули вперед. Очі ті були вузькі й довгасті і нібито тьмяні й сонні, та десь глибоко в них незгасними самоцвітами жевріли причаєні іскри.
— А це хто, цікаво знати? — спитала Кобра своїм лагідним і водночас моторошним голосом, не спускаючи з дітей пильного погляду.
— Міс Джейн і мастер Майкл Бенкси, з вашого дозволу, — сказав Бурий Ведмідь хрипко, мов зі страху, — її приятелі.
— А, це її приятелі? Ну то ласкаво просимо! Сідайте, любі!
Джейн і Майклові раптом здалося, що то лунає королівський голос, а такого з ними не було, навіть коли до них звертався Лев.
Насилу відірвавши очі від владного погляду Кобри, діти озирнулися, шукаючи, на чому сісти.
Тоді Бурий Ведмідь присів, і вони примостились на його волохатих колінах.
— Вона говорить, мов королева.
— Бо вона і є наша Королева, наша наймудріша, найгрізніша Повелителька, — тихо й шанобливо відповів Бурий Ведмідь.
Кобра усміхнулася довгим, повільним, загадковим усміхом і обернулася до Мері Поппінс.
— Сестричко, — лагідно промовила вона.
— Вона справді їй сестра? — прошепотів Майкл.
— Небога в третіх — по матері, — й собі пошепки відповів Бурий Ведмідь, приставивши до рота лапу. — Та краще слухаймо. Зараз королева зробить іменинниці дарунок.
— Сестричко, — знов сказала Кобра. — Давно вже твій День Народження не випадав на повню Місяця. І давно ми не відзначали цієї події так, як нині. Тож я мала час поміркувати, який би тобі зробити подарунок. І я вирішила… — Вона замовкла, і все в Тераріумі завмерло, затамувавши подих. — Я вирішила, що найкраще буде подарувати тобі одну з моїх власних шкір.
— О, ви занадто ласкаві, сестро… — почала була Мері Поппінс, але Кобра порухом голови звеліла їй мовчати.
— Дрібниці, дрібниці! Ти знаєш, що я час від часу змінюю шкіру, й на одну більше чи на одну менше — для мене мало важить. Хіба ж я не… — вона замовкла і обвела очима Тераріум.