— Як же це дерево може бути каменем? Я — не пташка, Джейн — не Тигр, — уперто сказав Майкл.
— Ти так гадаєш? — промовила Кобра. — А придивися!
І вона кивнула головою на всіх тих, що об'єднались у Великому Танку, де звірі й птахи саме сходились докупи, щільно оточуючи Мері Поппінс, яка й собі стиха похитувалася туди й сюди. Коло то широко роздавалося, то знов сходилось докупи, гойдалося в єдиному ритмі, немов маятник годинника. Навіть дерева то легенько нагинались, то випростувались, і сам Місяць угорі, здавалося, гойдався, наче корабель на хвилях.
— Звір і птах, камінь і зірка — всі ми одне, усі одне… — тихо примовляла Кобра, опустивши капшук і теж погойдуючись у проміжку між дітьми. — Дитина і змія, зірка і камінь-усі ми одне…
Голос її дедалі тихшав. І крики тварин у Великому Танку неначе даленіли, завмирали. Джейн з Майклом, дослухаючись, незчулись, як самі легенько загойдались, чи то, може, хтось їх загойдав.
М'яке, притемнене світло упало їм на обличчя.
— Обоє сплять і бачать сни, — пошепки сказав над ними хтось. Може, то говорила Королівська Кобра, а може, мама, котра, як і щовечора, зайшла до кімнати дітей підтикати їм ковдри?
— То й добре, — озвався хтось інший хрипкуватим басом, — може, Бурий Ведмідь, а може, містер Бенкс?
Джейн з Майклом усе гойдалися, усе гойдалися… Вони не могли сказати, не могли вгадати…
— Мені такий чудний сон приснився, — сказала Джейн за сніданком, посипаючи цукром кашу. — Нібито ми були в Зоопарку, і в Мері Поппінс був день народження, і в клітках були люди, а звірі гуляли на волі…
— О, це ж мій сон, мені таке приснилося! — промовив Майкл, дуже здивований.
— Не могло нам обом снитися те саме, — сказала Джейн. — Ти добре пам'ятаєш? Тобі снився Лев із завитою гривою? І Тюлень, що хотів…
— Щоб ми пірнали за шкурками з апельсина! Авжеж снився! І діти в клітках, і Пінгвін, що не міг знайти риму, й Кобра…
— Ну то тоді це зовсім не сон, — значуще сказала Джейн. — Тоді це правда! І якщо це бу… — Вона зацікавлено зиркнула на Мері Поппінс, яка гріла молоко.
— Мері Поппінс, — сказала Джейн, — міг нам з Майклом приснитися однаковий сон?
— Мовчіть уже з своїми снами! — пирхнула Мері Поппінс. — їжте он краще кашу, бо не бачити вам грінок з маслом!
Але Джейн не вгамовувалась. Вона мусила довідатися.
— Мері Поппінс, — сказала вона, не зводячи з няньки погляду, — ви були цієї ночі в Зоопарку?
Мері Поппінс впилася в неї очима.
— У Зоопарку? Серед ночі? Я? Нормальна, добропорядна людина, яка чудово знає, що
— Ні, ви скажіть, чи ви були, — наполягала Джейн.
— Ну, це вже красненько дякую. Буде з мене мавпочок і в цій кімнаті, — згорда відповіла Мері Поппінс. — Сядь рівненько і не плещи казна-чого!
Джейн налила в кашу молока.
— Тоді це нам приснилося, — промовила вона. — Мабуть-таки, приснилося.
Але Майкл, роззявивши рота, дивився на Мері Поппінс, що саме підсмажувала грінки.
— Джейн, — лунко зашепотів він, — поглянь, Джейн!
Він показав очима, і Джейн також побачила те, на що він задивився.
Стан Мері Поппінс був перехоплений пасочком із золотавої, в лусочку зміїної шкіри, на якій примхливими, звивистими літерами було написано:
Дарунок від Зоопарку.
ЗАХІДНИЙ ВІТЕР
Був перший день весни.
Джейн з Майклом відразу це зрозуміли, бо почули, як містер Бенкс співає у ванній, а таке траплялося за цілий рік тільки цього одного дня.
Той ранок діти запам'ятали назавжди. Насамперед тому, що їм уперше дозволили снідати внизу — з дорослими, а ще тому, що цього ранку містер Бенкс десь загубив свій чорний портфель. Отож день почався аж двома незвичними подіями.
— Де мій портфель? — закричав містер Бенкс, крутячись по передпокої, як той собака, що ловить свого хвоста. А слідом за ним і кожне почало крутитись — Елін, і місіс Брілл, і діти. Навіть Робертсон Ей натужився і двічі обкрутився кругом себе. Кінець кінцем містер Бенкс сам-таки й знайшов портфеля в себе в кабінеті і, піднявши високо над головою, кинувся в передпокій.