— Ось що, — почав він так голосно, немов казав проповідь. — Мій портфель завжди висить на одному місці — отут на вішалці. Хто заніс його до кабінету?
— Ти сам, любий, заніс вчора увечері, коли брав з портфеля податкову квитанцію, — сказала місіс Бенкс.
Містер Бенкс глянув на неї так ображено, що вона тут-таки пожалкувала — чому не знайшла в собі хоч трохи такту й не сказала, що то вона занесла портфель до кабінету.
— Умг… Ууумгу! — гучно прогув у ніс містер Бенкс, узяв з вішалки пальто і рушив з ним до надвірних дверей.
— Еге, — сказав він трохи веселіше, — наші тюльпани думають цвісти.
Він вийшов у садок і потягнув носом повітря.
— Гм, здається, вітер західний.
Він подивився на будинок Адмірала Бума з флюгером-телескопом на даху.
— Так я й знав, — промовив він. — Вітер західний. Ясно й тепло. У пальто не вдягаюсь.
І з цими словами містер Бенкс ухопив портфеля й капелюха і чимдуж поспішив до Сіті.
— Ти чула, що він сказав? — ухопив Майкл за руку Джейн.
Вона кивнула головою…
— Вітер повернувся із заходу, — повільно мовила вона.
Ніхто з них більше нічого не сказав, але обом спало на думку те, про що б їм дуже не хотілось говорити.
Вони, щоправда, швидко про нього забули, бо ж усе нібито йшло як звичайно, а весняне сонце так весело освітлювало Будинок, — нікому й не згадалося, що він облупаний і в ньому треба міняти шпалери. Навпаки, всім його мешканцям здавалося, що це найкращий будинок на всю Вишневу Вуличку.
Але вже після другого сніданку почалася біда.
Джейн побігла на грядки до Робертсона Ея — трохи попорпатися в землі. Вона саме досіяла рядочок редиски, коли почула в Дитячій якийсь незвичайний гамір, а далі — швидкі кроки сходами. А відразу ж після цього перед нею з'явився Майкл, увесь червоний і засапаний.
— Джейн, Джейн, дивися! — гукнув він і простягнув до неї руку.
На долоні в нього лежав компас Мері Попише, стрілка якого аж стрибала — так тремтіли в Майкла руки.
— Компас — у тебе? — промовила Джейн і запитливо подивилася на нього.
Майкл раптом зайшовся плачем.
— Вона віддала його мені, — хлипав він. — Сказала що відтепер він буде мій, ох, ох, це вже щось не так! Що тепер буде? Вона ще ніколи нічого мені не дарувала.
— Може, їй просто схотілося зробити тобі приємність, — сказала Джейн, щоб заспокоїти Майкла, але на серці в неї було так само тривожно, як і в нього. Вона дуже добре знала, що Мері Поппінс ніколи не марнувала часу на всілякі церемонії.
А проте — диво дивне! — Мері Поппінс не промовила за цілий той день ані однісінького сердитого слова. Щоправда, вона того дня взагалі майже не озвалася ні до кого й словом. Вона здавалась глибоко замисленою, і коли її про щось питали, відповідала якимось далеким, чужим голосом.
Кінець кінцем Майкл не витримав.
— Ох, Мері Поппінс, нагримайте на мене, розгнівайтесь! Ви сьогодні зовсім не така! Мені так страшно!
І справді, на душі в нього неначе лежав камінь. Йому здавалося, що на Будинок Номер Сімнадцять чигає якесь лихо.
— У страха великі очі, — озвалася Мері Поппінс сердито, звичайним своїм голосом.
І Майклові одразу трохи полегшало.
— Може, це мені тільки здається, — сказав він до Джейн. — Може, все гаразд, а це просто мої вигадки? Правда, Джейн?
— Авжеж, — поволі вимовила Джейн, а сама все думала одне, і серце її завмирало в грудях.
Надвечір вітер став дужчий і забурхав навколо Будинку. Він свистів і заводив у димарях, дмухав у щілини під вікнами, загортаючи ріжки килима в Дитячій.
Мері Поппінс дала дітям вечеряти, прибрала зі столу, складаючи посуд на купку неквапливо й рівненько. Потім навела лад у Дитячій і поставила підігріти чайник.
— Отак, — сказала вона, оглянувши кімнату: чи всюди все як слід. Якусь хвилину вона мовчала. Тоді легенько поклала одну руку на голову Майклові, а другу — на плече Джейн.
— А зараз, — мовила вона, — я піду віднесу черевики вниз Робертсонові Ею, хай почистить, Шь водьтеся, будь ласка, тут без мене добре.
Вона вийшла, тихо причинивши за собою двері. __Д враз обох так, і потягло кинутись за нею, але щось їх ніби не пускало. І вони так і сиділи непорушно, поспиравшись руками на стіл і чекаючи, поки вона повернеться. Кожне з них мовчки, не озиваючись, силкувалося втішити іншого.
— Ох, які ж ми дурні, — раптом сказала Джейн. — Усе ж гаразд!