А над усім тим гамором і вереском, немов барабан бухкав, раз у раз басувала Елін:
— Ох, поламала ногу! Що ж мені тепер робити? — Ну, — сказала місіс Бенкс, рвучко обернувшись до Дитячої, — це вже остання краплина.
Вона довела Елін до ліжка і приклала їй на кісточку холодний компрес. Тоді кинулася нагору в Дитячу.
Джейн з Майклом підбігли до неї.
— Хвіст краще червоний, правда ж? — спитав Майкл.
— Ой, мамо, нехай він не плете дурниць! Не буває коней з червоним хвостом, еге ж?
— Аз фіолетовим що — буває? Ну, кажи, буває? — скрикнув Майкл.
— Моя качка! — верещав Джон, вихопивши іграшку в Барбари.
— Моя, моя, моя! — заходилася Барбара, вхопивши її з рук у Джона.
— Діти, діти! — розпачливо заломила руки місіс Бенкс. — Замовкніть, бо я збожеволію!
На мить запала тиша: всі четверо з цікавістю втупилися в матір. Чи справді вона збожеволіє? А яка вона тоді буде?
— Ось що, — сказала місіс Бенкс. — Ваша поведінка мені не подобається. Бідолашна Елін забила кісточку на нозі, і вас нікому доглянути. Тож підіть у Парк і погуляйте там до чаю. Джейн, Майкле, наглядатимете за малятами. Джоне, дай погратись качечкою Барбарі, а ввечері знов забереш. Майкле, ти можеш узяти туди свого нового змія. Ну ж бо, надягайте капелюшки і гайда!
— А я хочу домалювати коня! — закомизився Майкл.
— І чого нам іти в той Парк? — затялася Джейн. — Там нема чого робити.
— Того, — сказала місіс Бенкс, — що мені потрібен спокій. І якщо ви зараз послухаєтеся і будете гарними дітками, до чаю буде кокосове печиво.
І не встигли вони розвередуватись знову, як вона понадягала всім їм на голови капелюшки і швиденько вирядила дітей униз.
— Обережно переходьте вулицю! — гукнула вона, коли вони вже виходили у хвіртку. Джейн везла у візочку Близнят, а Майкл ніс свого змія.
За хвірткою діти спершу глянули праворуч. Нічого.
Тоді поглянули ліворуч. Там теж не було нікого, тільки в кінці Вулички дзеленькотів дзвоник Морозивника.
Джейн швиденько рушила через вулицю.
Майкл потюпав слідком.
— Ну й життя! — плаксиво сказав він до свого змія. — Ніколи тобі ні в чому не щастить.
Джейн довезла візочок до озера.
— Ану, — сказала вона Близнятам, — дайте сюди качку!
Близнята вп'ялися в качку руками з обох боків і заверещали. Джейн розчепила їхні пальці.
— Дивіться! — сказала вона і кинула качку в озеро. — Дивіться, дітоньки, вона пливе до Індії!
Качка загойдалася на воді й попливла. Близнята, хлипаючи, дивились на неї. Джейн оббігла озеро, спіймала качку і знов пустила її пливти.
— А тепер, — весело сказала вона, — хай пливе в Саутгемптон!
Близнят, як видно, це не дуже розважило.
— А тепер до Нью-Йорка! Малі заплакали дужче. Джейн сплеснула руками.
— Майкле, ну що нам з ними робити? Віддай її їм — вони поб'ються, а не давай — вони плачуть!
— Я зараз їм змія пущу! — сказав Майкл. — Дивіться, діти, дивіться!
Він підняв догори гарного, зелено-жовтого змія і-заходився розмотувати шнурок. Близнята дивилися на все те з слізьми в очах, зовсім неохоче. Майкл підняв змія над головою і трохи пробіг. Змій полопотів у повітрі й ляпнувся на траву.
— А ти ще раз! — підбадьорила брата Джейн.
— Ні.
— Ти потримай, як я побіжу, — сказав Майкл.
Цього разу змій піднявся трохи вище. Але коли він поплив угору, його довгий, оздоблений китичками хвіст зачепився за гілля липи, і змій мляво повис серед листя.
Близнята одчайдушно заголосили.
— О господи! — сказала Джейн. — Нічого ніколи не виходить так, як треба!
— Агов, агов! Що це тут у вас? — почувся чийсь голос позад них.
Діти обернулись і побачили Паркового Доглядача, що здався їм дуже показним у своїй яскравій куртці та кашкеті з козирком. Він підбирав порозкидані папірці, настромлюючи їх на гострий кінець палиці.
Джейн показала на липу. Доглядач позирнув туди. Обличчя його вмить зробилося суворе.
— Еге-ге, ви порушуєте правила! Тут не дозволяється смітити, щоб ви знали — ні на землі, ні на деревах! Взагалі ніде!
— Це не сміття. Це — змій, — сказав Майкл.
І тоді раптом на обличчі в Доглядача заграла ніжна, розчулена, трохи безглузда усмішка. Він підійшов до липи ближче.
— То це змій? Он воно що! А я ж не пускав змія вжд хтозна й відколи — відколи був хлоп'ям!
Він миттю виліз на дерево і зліз, легесенько затиснувши змія під пахвою.
— Ну, — сказав він, — отепер ми намотаємо шнурочок і пустимо його, і воно полетить-полетить!