— Невже це я? Я, Така Бездоганно Вихована? Я, що ніколи не помилялася? І я до такого дійшла?!
Мері Поппінс якось чудно засміялася.
Жайворонок тепер здавався зовсім малесеньким, але й далі колами здіймався у височінь з голосним, переможним співом. І клітка з міс Ендрю все гойдалася й перехилялася з боку на бік, мов корабель у бурю.
— Випустіть мене, чуєте? Випустіть! — верещала міс Ендрю.
Зненацька Жайворонок змінив напрям. Спів його на мить змовк — поки він рвучко звернув убік — і задзвенів знову — вільний і радісний. І враз Жайворон струснув кільце клітки з лапок і полинув на південь.
— Полетів! — сказала Мері Поппінс.
— Куди? — скрикнули разом Джейн і Майкл.
— Додому — до рідних нив, — відповіла вона, слідкуючи очима за пташкою.
— Він же випустив клітку! — гукнув Майкл, широко розкривши очі.
Та й було чого. Клітка перевертом летіла додолу. Діти добре бачили, як міс Ендрю то ставала на голову, то знову на ноги. Клітка летіла донизу, аж шуміло, і враз ляпнулася просто на верхній східець.
Міс Ендрю люто шарпонула дверцята й вискочила з клітки. І тепер діти побачили, що вона така сама величезна на зріст, як була, й ніби ще страшніша.
Якусь мить вона стояла, тяжко дихаючи, неспроможна вимовити й слова. Обличчя її, було ще червоніше, ніж досі.
— Як ви посміли? — нарешті прошепотіла вона здушеним голосом, тицяючи тремтячим пальцем на Мері Поппінс.
І Джейн з Майклом побачили, що її очі були вже не люті й глумливі, як досі, а повні жаху.
— Ви… ви… — заникуючись, хрипіла міс Ендрю, — ви жорстоке, непоштиве, лихе, зіпсоване дівчисько… як ви могли? Як могли?
Мері Поппінс перевела погляд на міс Ендрю і довго дивилася на неї, примружившись.
— Ви сказали, що я не вмію виховувати дітей, — вимовила вона повільно й виразно.
Міс Ендрю затремтіла від страху й позадкувала.
— Ви… вибачте, — насилу промовила вона.
— Що я зухвала, недотепна і дуже непевна особа, — вів далі незворушний, невблаганний голос.
Міс Ендрю вся зіщулилася під тим пильним поглядом.
— Я… помилилася… Даруйте мені це, — мимрила міс Ендрю.
— Що я — нахабне дівчисько! — безжально вела далі Мері Поппінс.
— Я беру всі свої слова назад, — видушила з себе міс Ендрю. — Всі до одного. Тільки пустіть мене. Більше я нічого не прошу. — Вона заломила руки і благально втупилася в Мері Поппінс. — Я не можу тут бути, — прошепотіла вона. — Ні, ні! Тільки не тут! Благаю, пустіть мене!
Мері Поппінс добру хвилину задумливо дивилася на неї. Тоді махнула рукою кудись поза огорожу Будинку Номер Сімнадцять.
— Ідіть собі! — сказала вона. Міс Ендрю полегшено зітхнула.
— Ох, дякую! Дякую! — скрикнула вона і, не спускаючи з Мері Поппінс очей, позадкувала з східців, а потім повернулася і, спотикаючись, кинулась доріжкою до хвіртки.
Таксист, що досі витягав з машини речі міс Ендрю, якраз тоді завів мотор і мав уже рушити.
Міс Ендрю махнула йому тремтячою рукою.
— Постривайте! — судорожно гукнула вона. — Почекайте мене! Я дам вам десять шилінгів на чай, якщо ви зараз же мене відвезете.
Шофер витріщив на неї очі.
— Правду вам кажу! — не вгавала міс Ендрю. — Ось! — Вона гарячково помацала в кишені. — Ось гроші. Беріть — і рушаймо!
Все ще тремтячи, міс Ендрю влізла в машину і гупнулась на сидіння.
Таксист, досі ще з роззявленим з дива ротом, захряснув за нею дверцята.
А сам квапливо кинувся заносити в машину речі міс Ендрю. Робертсон Ей устиг заснути на купі валіз, але таксист, щоб не гаятися довше, не будив його, а просто стягнув на узбіччя доріжки і швидко повкладав усе сам.
— Здається, тіточка схибнулася! Зроду-віку не бачив когось такого приголомшеного! Зроду-віку!
Але що ж саме тіточку так приголомшило, таксист не знав і нізащо не здогадався б, якби навіть прожив на світі цілу сотню років…
— А де міс Ендрю? — запитала місіс Бенкс, що вибігла шукати гостю аж у передпокій.
— Поїхала, — сказав Майкл.
— Як-то — поїхала? — Місіс Бенкс страшенно здивувалася.
— Ну, не схотіла залишитися, — сказала Джейн.
Місіс Бенкс спохмурніла.
— Що це все означає, Мері Поппінс? — спитала вона.
— Сама не знаю, — відповіла Мері Поппінс незворушно, так наче все це її аніскільки не цікавило. Вона перевела погляд на свою нову блузку і розгладила її.
Місіс Бенкс подивилася на всіх по черзі й похитала головою.
— Це все дуже дивно! Я просто нічого не збагну! Саме тієї миті хвіртка відчинилася і, тихо дзенькнувши, зачинилася знову.