А на ній золотими літерами написано двоє слів:
МЕРІ ПОППІНС.
Червона кулька підскочила, а Бабуся вхопила її, прив'язала нитку і, стихенька засміявшись, повернула Мері Поппінс.
Чотири надувні кульки загойдалися у мерехтливому повітрі. Вони так застрибали в руках, мов хотіли вирватися і полинути у вільне небо. Вітер підхопив їх і завертів на всі боки — вперед і назад, на північ і на південь, на схід і на захід.
— Кулька кульці не рівня, мої пискляточка! Для кожного є своя, аби тільки він гаразд вибрав! — весело вигукнула Бабуся.
Тієї миті до брами підійшов Літній Добродій у циліндрі. Він подивився довкола і вглядів надувні кульки. Раптом діти побачили, що ним так і підкинуло. Він одразу метнувся до Бабусі з кульками.
— Почім вони? — вимовив він, забряжчавши грішми в кишені.
— По сім з половиною пенсів. Та гарненько ж вибирайте!
Він вибрав собі брунатну, і коли Бабуся надула її, то стало видно, написане зеленими літерами:
Високошановний ВІЛЬЯМ ВЕЗЕРІЛЛ УЇЛКІНС.
— Моя ненечко! — скрикнув Літній Добродій. — Моя ненечко, це ж я і є!
— Добре вибирав, мій голубоньку! — мовила Бабуся. — Бо кулька кульці не рівня.
Літній Добродій усе дивився та й дивився на свою кульку, що весело вистрибувала на ниточці.
— Дивовижно! — сказав він нарешті й гучно шморгнув носом. — Сорок років тому, коли я був малим хлоп'ям, мені схотілося купити собі отут кульку. Та мені не дозволили. Сказали, що на кульки нема грошей. Відтоді минуло сорок років, і весь цей час оця кулька чекала на мене. Просто дивовижно!
І він побіг уперед і ввігнався в арку, бо не зводив очей з кульки. І враз діти побачили, як він з підскоком відірвався від землі і поплив у повітрі.
— Дивіться! Подивіться! — гукнув Майкл, бо Літній Добродій нестримно здіймався догори, все вище й вище.
Але тієї ж миті Майклова кулька сіпнулася, нитка натяглась, і він відчув, як його ноги відірвались від землі.
— Ого-го! Оце так! І моя, і моя!
— Кулька кульці не рівня, мій голубоньку! — сказала Бабуся і раптом знову зайшлася своїм глухуватим старечим сміхом — вона побачила, як Близнята, вхопившись удвох за ниточку однієї кульки, підскочили й знялися в повітря.
— І я лечу, і я! — заверещала Джейн, несподівано відірвавшись від землі.
— Додому, будь ласка, — промовила Мері Поппінс.
Червона куля вмить шугнула догори й понесла за собою Мері Поппінс. Вона то спускалася нижче, то знов поривалася у височінь з Лннабел і купою пакунків на руках. Червона куля стрілою пролетіла в браму й знялася над Парковою доріжкою, але навіть капелюшок Мері Поппінс не збився набік, волосся анітрохи не розкошлалося і ноги так само впевнено черкалися повітря, як вони звикли торкатися землі. Джейн з Майклом і Близнята, підскакуючи й гойдаючись у повітрі разом із своїми кульками, летіли слідом за нею.
— Ох, ох, ох! — гукала Джейн, вихором пролітаючи понад плакучою вербою. — Як мені чудово!
— Я наче сам увесь із повітря! — гукав Майкл, стукнувшись ногами об Паркову лаву і знов здійнявшись угору. — Отак треба завжди повертатися додому!
— О-о-о! І-і-і! — верещали Близнята, вертячись на всі боки, гойдаючись і підскакуючи.
— Ану швидше, будь ласка, не лінуйтеся, — сказала Мері Поппінс, суворо глянувши на дітей через плече, так ніби усі вони спокійнісінько йшли по землі, а не летіли в повітрі на надувних кульках.
Ось вони минули Паркову сторожку й полетіли над Липовою алеєю. Літній Добродій підскакував на своїй кульці попереду.
Майкл швидко обернувся і глянув назад.
— Дивися, Джейн, дивись! — закричав він. — Усі з кульками!
Джейн оглянулася. Віддалік літав цілий гурт людей з кульками в руках.
— І Морозивник з кулькою! — гукнула Джейн, задивившись туди і мало не налетівши на статую.
— Еге, і Сажотрус! О! А он, дивись! То ж міс Жайворон!
Над моріжком гойдалася знайома постать у капелюшку й рукавичках, тримаючись за нитку кульки з написом:
ЛЮСІНДА ЕМІЛІ ЖАЙВОРОН.
Задоволено всміхаючись, вона з гідністю поколивалась до Вербової алеї і зникла за Парковим фонтаном.
О цій порі в Парку вже було повно людей, і кожний, узявши до рук надувну кульку з власним ім'ям, здіймався в повітря.
— Агов, попереду! Слухай мою команду! Ну, разом! Якір підняти! Дорогу Адміралові! Де мій портвейн? Ну, гуртом, налягли! — залунав могутній, загартований у морі голос, і вгорі заколивався Адмірал поруч із місіс Бум. Обоє трималися за нитку, прив'язану до великої білої кулі, на якій синіми літерами були написані їхні імена. — Фок і бізань! Молюски і креветки! Роздайсь, море! — гримів Адмірал, спритно минаючи великого дуба.